Розділ 16: Неочікуване викрадення

Ранок розгортався повільно, спокійно, майже ніжно, але всередині мене вирувала невидима буря. Емілі вже метушилася біля дзеркала, намагаючись приборкати моє волосся у складну, але елегантну косу. Її пальці працювали швидко, впевнено, а губи постійно рухалися, вимовляючи десятки слів, які складно було сприймати, бо вони летіли швидше, ніж я могла обробити.

— Ох, пані, ви знаєте, я завжди дивувалася, як у вас так легко виходить ця зачіска сама по собі! — щебетала Емілі, нахиляючись ближче, щоб закріпити пасмо. — І ваш колір волосся… він ніби створений для світла ранку! А сьогодні воно блищить, немов маленьке сонце!

Я мовчки злегка кивнула, дивлячись у дзеркало на відображення свого обличчя, злегка стомленого і одночасно напруженого.

— А, до речі, — продовжувала Емілі, не зупиняючись, — король і королева сьогодні поїхали до маєтку своїх друзів, залишивши нас у спокої… Тільки подумайте: ми можемо рухатися без зайвих очей, а я вже підготувала ваші улюблені прикраси на цей день! І, ой, не забудьте, що у вас сьогодні вбрання має бути саме для прогулянки садом. Так приємно пройтися, коли сонце вже високо…

Я слухала її, але лише півсвідомо. Думки мої швидко відстрибнули від сонячного проміння до темного згортка паперів, який знайшли у того вбивці, що лежав тепер у холодному підвалі замку.

— І, — продовжувала Емілі, злегка піднімаючи тон, — у кишені того зловісного вбивці знайшли згорток паперів. Там засвідчено про мережу в столиці. Ніхто не підозрював, що така структура існує прямо під носом у всіх!

— А… справді. Дуже цікаво, — промовила я, намагаючись зберегти байдужий тон. Але всередині мене щось підстрибнуло.

— Але, — Емілі нахилилася ближче, і її голос став тихішим, ніби вона розкривала великий секрет, — там був вирваний клаптик паперу… І ніхто не знає, хто його вирвав, і що там було…

Я сіпнулася. Серце трохи прискорило ритм. Пам’ять привела до слова принца: «Я бачив усе. Від початку — від подання знаку, від руху вбивці, до того, як ти його зупинила. І… вирваний клаптик паперу…»
Тільки він знає. Тільки він бачив. І… як завжди, я не можу приховати нічого від нього.

Емілі мовчала на хвилину, помітивши, що я задумалася. Потім злегка, ніби між іншим, сказала:

— От би пошвидше спіймали того, хто це зробив, і вибили всю інформацію з нього…

Її слова пройшли повз мене, але я усвідомила, що зробила саме так: внутрішньо вирішила відстежити кожен крок того, хто б міг стати наступним елементом цієї небезпечної гри.

Сніданок… я майже не торкнулася його. Апетиту не було зовсім.

Емілі пішла на прибирання, весело кричачи щось з коридору. Я залишилася одна, розум і серце мої метушилися, як дві протилежні течії води.

Читання листів не допомагало — вони були всього лише текстом на папері. Але думки мої нав’язливо крутилися навколо того, що бачив принц, навколо його очей, його фраз, його спокійного, надто спостережливого погляду…

Я закрила книгу, відклала її, опустила голову на руки. «Що ж…», — думала я. — «Той, хто бачив усе, хто може зрозуміти мої дії з одного погляду… він — проблема, але водночас… він змушує мене пам’ятати, що навіть у грі не можна втратити контроль».

Тиша кімнати огортала мене. Лише легкий вітерець від відкритого вікна хитав штори, нагадуючи про світ зовні, про життя, яке триває, і про тих, кого мені доведеться обіграти, обдурити, зупинити… або знищити.

Я закрила очі. Але розум не спав. Він перебирав кожен рух, кожен звук, кожне слово.

***

Тихий стукіт в двері розірвав мою напівсонну тишу. Я підвелася з крісла, підсвідомо очікуючи побачити Емілі.

— Захо… — лише встигла вимовити я, як двері різко відчинилися.

— Пані Каміллло Ервіонн, — спокійно, але глухо промовив знайомий голос Каспіана. Разом з ним увійшли двоє охоронців, обличчя яких були холодні, без емоцій, налаштовані вони, здається, абсолютно серйозно.

— Що відбувається? — голос тремтів, а серце бешкетливо билося, коли охоронці ступили в мою сторону.

— Прошу вас не чинити супротиву, — продовжив Каспіан, не пояснюючи нічого. Його спокій тільки посилював мою паніку.

— Та що коїться на лихо????? — кричала я, намагаючись вирватися.

— Я ж попросив, не чинити супротив, — повторив він, піднімаючи руку, надавши невидимий знак охоронцям. Вони миттєво затикнули мені рот і почали тягти за Каспіаном.

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ???? — думки калаталися в голові, немов шалений вітер. Серце билося в такт паніки, руки напружено шукали точку опори.

Ми йшли по коридорах, темних і незнайомих, мої ноги ледве встигали за швидким ритмом Каспіана. Я намагалася озирнутися, але нічого не розуміла, де ми. Потім поворот, ще кілька кроків — і я впізнала залу, яку ніколи не бачила, таку величну, з високими стінами і важкими кришталевими люстрами, які гралися відблисками світла.

І тут, на краю моєї свідомості, з’явився знайомий малий силует. Емілі. Її очі були широко розплющені, на обличчі — жах.

— ВІДПУСТІТЬ ПАНІ КАМІЛЛУ! — завирувала вона голосом, що рвався через сльози.

Каспіан навіть не зупинився. Його рухи залишалися абсолютно спокійними, холодними.

— Заспокойся, — вимовив він, ледве повернувши голову, — це лиш виконання наказу.

— ЯКОГО ДО ЧОРТА, НАКАЗУ???? — верещала Емілі, намагаючись кинутися до мене. Її руки простягалися, а ноги ледве трималися на місці від напруги.

Пауза. І тоді Каспіан промовив холодно, як лід:

— Яка тобі різниця? Ти хіба не просто підставна служниця?

Емілі замовкла на секунду, але потім знову вибухнула:

— Що? … А ТОБІ САМОМУ НЕ ВСЕ ОДНО? ТИ ПРОСТО ВИКРАДАЄШ ПАНІ КАМІЛЛУ І КУДИСЬ ТАЩИЩ?????

— Не викрадаю. Наказ виконую. Облиш, — сказав Каспіан, обійшовши її боком, наче її слова були лише шумом. І ми рушили далі.

Я відчула, як ноги тремтять, серце б’ється шалено. Де ми? Куди вони мене тягнуть? Мої думки стрибали від страху до розгубленості: це не гра, не випробування — це реально. Смертельне серйозно. А Каспіан… Його спокій викликав ще більшу тривогу. Він не просто виконує наказ — він контролює ситуацію, кожен крок, кожен мій рух.