Розділ 15: Ніч, для найсолодшої брехні

.Ніч була густа, важка, як оксамит.
Тиша — така, що чути власне дихання. Лише десь далеко, у глибинах палацу, потріскував жар у канделябрах, і вітряна хвиля ледь ворушила фіранки біля вікна.

Камілла лежала на спині, розпустивши волосся, яке розтікалося по подушці темною хмарою.
Очі — відкриті.
Сон навіть не намагався приходити.

Вона перевернулася на бік. Потім на інший.
Зітхнула.
Безглуздя.

Але щойно заплющила очі — перед нею знову він.
У світлі залу.
Його усмішка — нахабна, впевнена, дратівливо спокійна.
Його рука — гаряча, обпікаюча, що міцно тримала її талію, коли вона ледь не впала.

«Не думай про них. Дивись на мене».
Ці слова застрягли десь між серцем і горлом, немов шепіт, який не йде з голови.

Камілла різко відкрила очі.
— Ну от знову… — прошепотіла сердито.
Пальці самі собою ковзнули вниз — торкнулися тканини сорочки на рівні талії.
Там, де була його рука.

М’який дотик.
Тиша.
І в ту ж мить — спалах.
Обличчя загорілося жаром, щоки стали гарячими, мов від вогню.
— Що ти робиш, Камілло?! — вона схопила подушку і вдарила себе нею по обличчю. — Збожеволіла, так?

Сіла різко, в напівтемряві.
Світло місяця малювало срібні смуги на її плечах, і від цього вона здалася собі ще більш вразливою.
Вона опустила голову, закусила губу.

— Ти сюди не для ігор прийшла, — прошепотіла тихо, але з кожним словом голос ставав твердішим. — Не для танців. Не для нього.
Пауза.
— І взагалі... не прив’язуйся.

Її долоня ледь здригнулася.
— У кінці кінців... — видихнула вона, — ти ж маєш їх усіх вбити. Усіх.

Слова повисли у повітрі — важкі, як свинець.
Але вони не звучали так переконливо, як раніше.
Не тепер.

Бо варто було заплющити очі знову — і перед нею з’являвся він.
Той нахил голови.
Та посмішка, що більше схожа на виклик.
Той голос, який міг здаватися небезпечним, але чомусь... заспокоював.

І серце зробило щось дивне.
Один лишній удар. М’який, зрадницький.
Але чи зможу?.. — думка торкнулася, наче дотик леза. — Якщо прийде мить, зможу?

Вона втупилася в темряву.
Місяць повільно ковзнув по підлозі, зупинився біля її ніг.
Навіть у срібному відблиску її обличчя було червоним.
І не від сорому. Від страху, від сумніву — і від чогось ще.

Тоді Камілла зітхнула, впала на подушку і закрила очі долонею.
— Ти дурна, — прошепотіла крізь усмішку, що з’явилася сама собою.
І вже за хвилину дихання стало рівним, повільним.
Вперше за день — спокійним.

А за вікном, десь у темному саду, горіла лише одна свічка — в кімнаті принца.
І здавалось, що її світло мерехтить в унісон із її подихом.

***

Каспіан сидів на краю крісла, руки злегка стиснуті, погляд спрямований на згорток паперів, який він тримав на колінах. Скрізь — темрява, лише відблиски нічного місяця пробивалися через високі вікна, малюючи світло-срібні смуги на підлозі. Я мовчки стояв біля вікна, дивлячись у тінь кімнати Камілли, де, можливо, вона вже спала. Чомусь мене хвилювало більше її положення, ніж зміст тих листів. Мережа, шпигуни… усе це цікаво, звичайно, але зараз я більше думав про неї.

— І того, є мережа шпигунів, тут у столиці… — почав Каспіан, розкладаючи листи на колінах. — Але те, що вирвала пані Камілла, ймовірно вказувало на важливу зачіпку… Але чому залишати ці папери при вбивці? Якщо вона шпигунка… Навіщо позбавлятися потенційної мережі, можливих напарників? Будь-хто на її місці…

Він замовк, погляд затуманився, і на мить все стало глухо тихо.

— Принце… — нарешті промовив він.

— Мм? — відриваючись від вікна, запитав я спокійно. — Чому кричиш, Каспіане?

— Ви взагалі мене слухали? — випалив Каспіан, трохи різко. Потім глибоко зітхнув і скоса глянув на мене: — Пане… ви ж розумієте, що вона на дев’яносто дев’ять відсотків шпигунка?

— Отже на один відсоток — ні, — відповів я, голос спокійний, холодний.

Каспіан підняв брову і скоса поглянув на мене, а його голос став ще рішучішим:
— Чого це ви так до неї ув’язалися…? Тільки не кажіть, що ви в неї закохалися.

Я сіпнувся, і лише одне слово вирвалося з губ, холодне й різке:
— Що ти таке… кажеш…

Він злегка усміхнувся, знання у його очах було неприємним.
— Принце, чесно. Ви ж бачите. Ви навіть не намагаєтеся приховати це.

Я мовчав. Бо як можна пояснити самому собі, що весь цей інтерес — це не закоханість? Що це просто стратегія, спостереження, гра?

— Закоханість — дурниця. — промовив я вголос, але голос зрадливо тремтів. — Тільки гра, стратегія, і… нічого особистого.

Каспіан глянув на мене скоса, злегка посміхнувся і кинув:
— Так-так, стратегія… Закоханість завжди стратегія, ага. Може, навіть більш небезпечна.

Ми сперечалися. Він — з цинічною точністю, я — з гордістю і холодною впевненістю. Він говорив, я заперечував, але в душі розумів, що він має рацію. Він завжди це відчуває — кожен найменший рух, кожен погляд, кожен подих.

— Все одно — я її не… — почав я, але сам же мовчав, бо слова зависли в повітрі.

— Принце, — ліниво сказав Каспіан, підвівшись, — усе. З листами розберемось завтра. Гарних снів.

І навіть не чекаючи відповіді, він розвернувся і пішов до дверей, тихо скриплячи підлогою.

Я залишився сам.

Місяць сріблом розсипався по підлозі. Листи залишалися розкиданими на столі, але думки мої — лише про Каміллу.
Її погляд під час балу. Її рішучість. Її холодність, яку я так хотів зламати… і одночасно — її силу, яка примушує мене уважно слідкувати за кожним її рухом.

Закоханість? Ні. Ні, я не можу так назвати.
Але серце — ось воно, тупотить, як маревний барабан, коли думаю про неї. І таке відчуття, що навіть спостерігаючи з відстані, я ніколи не зможу перестати слідкувати.