Розділ 14: Тіні чогось більшого

— Це ж уже десята? — раптом позіхнув Каспіан, розриваючи цю густу, липку тишу між мною та принцом. — Пане принце, якщо дозволите, я піду спати.
— Піду спати, — повторив він, трохи глузливо, нахиляючись у легкому поклоні. — Чесно, ви такий пекельний господар, що я хочу хоча б на свято лягти вчасно.

Авель гмикнув, скрививши губи у ледь помітній посмішці:
— Та йди вже, спи вічним сном, сонна красуне.

— О, дякую за дозвіл помирати у своє задоволення, — сухо кинув Каспіан, і, ще раз схиливши голову у короткому поклоні, рушив по стежці саду, до іншої будівлі.

Тихі звуки — відлуння його кроків.
І все. Ми знову залишились удвох.

Я зробила глибокий вдих.
Ну ось і все, рятівник пішов. І тепер я знову наодинці з цим катом у масці.
А принц, здається, навіть не думав зменшувати напруження. Навпаки — знову спокійно обперся об балюстраду, дивлячись кудись униз, на сяючі вогні під палацом.

— Ти мовчиш, — промовив він, не озираючись.
— Бо, здається, що будь-яке слово — це пастка, — буркнула я, схрестивши руки на грудях.
— І все одно говориш.
— Щоб не виглядати слабшою за тебе.

Він посміхнувся.
Тихо. Небезпечно.
Чорт, знову цей вираз. Він ним може замінити половину війська — і все одно переможе.

— Знаєш, — почала я, намагаючись перевести розмову бодай у щось нормальне, — до речі… чого ти тільки з мене маску зняв, а сам у ній сидиш?

Він обернувся до мене. Погляд — зверху вниз, наче оцінює.
— А ти зніми її з мене, — промовив з тією ж невимушеною легкістю, яка могла довести до сказу кого завгодно.

— Що?
— Маску. Ти ж сама пропонувала рівність, пам’ятаєш? То зроби це.

Я застигла.
Чорт, він серйозно?
Його голос звучав м’яко, але в очах — вогонь, чиста гра. Та гра, у яку я ніколи не виграю, але й не можу не грати.

— Не думай, що я поведусь на цей фокус, — пробурмотіла я.
— Я навіть не думаю. Я знаю, — відповів він, роблячи крок до мене.
— Авель...
— Мм?

Ще крок. І ще.
Я відчула, як стіна холоду зникла, і залишилося лише тепло від його присутності.
Серце билося так гучно, що я майже не чула власного голосу.

— Це дурна гра, — прошепотіла я.
— Усі найкращі ігри дурні, — відповів він, тихо. — Твоя черга, Камілло.

Я видихнула.
Ну от, знову цей тон — наче не просить, а наказує, але при цьому торкається чимось у серці.
Він нахилився ближче, і я…
Я таки піддалася.

Пальці торкнулися краю його маски — холодний метал під шкірою, а далі…
Я обережно підняла її, і погляд зустрівся з його.
Світло від залу позаду ледь торкалося його обличчя, але того вистачило.
От чорт.

Занадто гарний. Занадто спокійний. Занадто близько.

— Задоволений? — видихнула я.
— Безмежно, — прошепотів він, і на мить мені здалося, що його усмішка — справжня, без маски, навіть тієї, яку я щойно тримала в руках.

Я відступила на крок, але він встиг схопити мою долоню — м’яко, не як ворог.
— Не тікай, — мовив він. — Я ж обіцяв, що вибачуся, якщо почую достойну відповідь.

— І почув?
— Ще ні. Але маю підозру, що почую.

Тц. От чортів спокусник.

Я висмикнула руку, відступила, і, щоб хоч якось розрядити атмосферу, кинула через плече:
— Знаєш, мені здається, ти просто звик, що всі піддаються твоїм іграм.

— Неправда, — відказав він. — Звик — але не всі. Ти, наприклад, тримаєшся найдовше.

— Пишаюся.
— І маєш на те повне право, Камілло.

Його голос опустився майже до шепоту.
Я відчула, як у грудях щось стискається — і, щоб не видати цього, просто кинула:
— Занадто багато чарівності на квадратний метр.

— Звичка, — відповів він, знову вдягаючи маску, і навіть крізь неї посміхнувся. —
А тепер, моя дорога небезпечна леді… Час першого танцю. Чи не так?

Я підвела погляд — і застигла.
— Що?.. — видихнула я. — Ти з глузду з’їхав?!

Але він уже зробив крок до дверей, відчинив їх — і, не давши мені отямитись, схопив за руку.
— Авель, стій! Ти не серйозно!.. — та він, здається, саме тому й був серйозний.

Його пальці гарячі, упевнені, і я ледь устигла зробити подих, як він буквально затягнув мене назад у сяючу залу.
Музика вдарила хвилею — скрипки, флейти, гомін голосів, і світло від кришталевих люстр розбивалося на сотні відблисків, що сліпили очі.

— Відпусти, — прошепотіла я, коли він надів маску назад, а я — усе ще без своєї.
— Навіщо? — його голос став тихішим, нижчим, небезпечно спокійним. — У нас є гра. І тепер — її побачать усі.

— Авель!..
— Тсс, — нахилився до самого вуха. — Усміхнись. Ти ж не хочеш, щоб подумали, що я тебе викрадаю.

Та ти саме це і робиш! — хотіла сказати я, але слова зникли, коли він повів мене просто в середину зали.
Весь натовп ніби розступився. Хтось уже починав аплодувати — мовляв, о, ось він, принц, нарешті, вийшов танцювати… з кимось незнайомим.

Я відчула, як кров приливає до обличчя.
— Авель, я не…
— Танцюєш, — відрізав він. І вже в наступну мить я опинилася в його руках.

Його рука — тепла, сильна — торкнулася моєї талії. Інша обережно взяла мою долоню.
Рухи — упевнені, вивірені, як у людини, яка народилася для сцени.
А я...
Я просто намагалася не впасти.

— Не думай про них, — промовив він, нахиляючись ближче, поки все довкола зникло у вихорі музики й шепоту. — Дивись на мене.

Його очі — темні, глибокі, як ніч після бурі. І так близько, що дихання змішалося.
— Ти просто хочеш, щоб я забула, як ти мене на балконі допитував, — прошепотіла я, намагаючись втримати спокій.
— Я хочу, щоб ти згадала, хто тут веде танець.

— Зарозуміле створіння.
— І ти це обожнюєш, — посміхнувся він.

Музика розгорталася все ширше. Я зробила оберт — сукня спалахнула у світлі, а він, користуючись моментом, притягнув мене ближче.
Занадто близько.