Розділ 13: На балконі ідуть війни.

Світло в іншому залі було яскравішим — десятки люстр, тисячі свічок, а все одно здавалось, ніби погляди світили сильніше за будь-яке полум’я. Всі — на мене. Ті самі аристократки, які ще годину тому намагалися вкусити, тепер схилялися, усміхаючись нещиро.

— Пані Камілло, — одна з них мовила солодко. — Ви така смілива… Ми навіть не знали, що у вас… такий хист.

Хист? Тобто вбивати людей просто посеред балу? Я всміхнулася рівно, не давши жодній емоції прослизнути назовні.

— Хист не завжди прикрашає, але іноді рятує, — відповіла я.

Двоє молодих баронів, що стояли збоку, обмінялися словами так голосно, що чула вся зала:

— Вона врятувала королеву.
— Уяви, якби не вона…

Ще кілька дам кивнули мені в знак визнання. Навіть ті, хто раніше відвертався, тепер посилали усмішки. Відчуваю запах страху, змішаного з повагою. Чудовий аромат. Я зробила крок убік, відвернулася від загальної уваги. Слава, підозри, вдячність — все це було зайвим. Я хотіла лише знайти тінь. Пройшовши кілька кроків уздовж стіни, я вже майже досягла затишного кута. Лише зробиа крок повз важкі штори, як щось — чи хтось — різко смикнув мене за зап’ясток.
Один рух — і світ навколо змінився.
Гомін зали стих, лишилося тільки холодне нічне повітря і блиск ліхтарів над балконом.

Переді мною — обличчя в синій масці, обрамленій білим пір’ям.
Його пальці міцно тримали мою руку, не даючи ані на півкроку назад.
Двері за нашими спинами клацнули — замкнені.

— Прекрасна мила леді, що вбиває ворогів у всіх сенсах просто посеред зали? — голос спокійний, глузливий, із тією особливою впевненістю, якої не підробиш. — Чудово.

Його очі світилися крізь маску, і навіть попри півморок, я впізнала цей погляд.
Авель.
О, ну звісно. Хто б іще.

— Що ви… — почала я, але він зробив крок уперед, змушуючи мене відступати. Ще крок. І ще.
Мармур під підборами ковзнув, спина торкнулася холодної балюстради.
Він навис, нахилившись настільки близько, що чути було його подих.

— Я тебе просив, що? — голос став тихішим, але в ньому вчувалося щось небезпечне.

Я зморгнула.
— Що ви мене просили?..

Він усміхнувся кутиком губ. Один рух — і його рука піднялася, торкнулася моєї маски.
Я навіть не встигла відвернутися — маска впала.
Тепер між нами не лишалося нічого.

— Звертання, — промовив він майже шепотом.

— Яка вам різ... — почала, але спіймала його погляд.
Блін.
— Яка... тобі різниця, — прохрипіла я крізь зуби.

Він відступив, задоволено. Усмішка ледь торкнулася вуст.

— Нарешті, — сказав він тихо. — Чому ставлення від тебе треба буквально вибивати?

— Бо я не люблю, коли його змінюють, — пирхнула я, розгладжуючи рукав. —
А тепер скажи мені — чому тебе не було в залі? Хіба не мав вийти з королівською сім’єю?

— Не поважно дивитися на виставу зі сцени, — відповів він, спокійно спершись об поруччя. — Більше до вподоби з балкона.

— Тобі все хіханьки та хаханьки? Королева ледь не загинула! — я підняла голос.
Але він тільки глянув.
Цей спокій… підозрілий.
Очі — глибокі, уважні, майже аналітичні.

— Каже так, ніби сама не була співучасником із самого початку, — промовив він, ніби між іншим.

Моє серце стислося.
Звідки він знає…
Зіниці мимоволі розширилися.
Він бачив.

— Мило, — прошепотів Авель, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби читав книгу. —
Я бачив усе. Від початку — від подання знаку, від руху вбивці, до того, як ти його зупинила.
І… — він нахилився трохи ближче, — вирваний клаптик паперу. Що на ньому було?

Я стиснула кулаки.
— Ви...

— Що ти на це скажеш? — він підняв брову. — Якщо почую гідний аргумент, спущу всі підозри. І навіть попрошу вибачення.

Тц… І що мені відповісти? Він явно отримує задоволення з цього всього... Щоб його!
Він знову підійшов ближче, схрестив руки, очікуючи відповіді.
Відстань між нами скоротилася до кількох сантиметрів.

Я вже відкрила рот, щоб хоч щось сказати — як раптом десь знизу пролунав спокійний, але холодний голос:

— Ваша високосте, мені вважати це все домаганням чи допитом?
Майте на увазі — судячи з картини, яку я бачу, радше обрав би перший варіант.

Авель тцокнув язиком і закотив очі.
— Швидко ж ти, Каспіане...

Я вдихнула — вперше за останню хвилину. Дякую, хоч би за це.
— А де він був? — спитала я, дивлячись на принца, але справжнє питання адресувала новоприбулому.
Мені, зізнаюсь, було цікаво. Надто цікаво.

Авель засміявся.
— З дівками гуляв.

Я спинилась, кліпнула.
Справді? Він…
— Спра…

— Звісно, ні, — холодно обірвав Каспіан, навіть не глянувши на принца.

— А де ж він був насправді? — не втрималась я, знову звернувшись до Авеля, ніби вже звикла, що саме він відповідає за всіх і за все.

— У саду він був, у саду, — промовив принц, тягнучи слова з удаваною втомою.

— Чому?.. — почала я, але він знову мене перебив, як завжди.

— Бо наш любий, вредний хлопчак ненавидить свята й бали.
І обирає прогулянку замість блиску.

— Це так? — повернулась я до Каспіана.

Той коротко кивнув. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах промайнув ледь помітний вогник.

Хтось тут точно знає набагато більше, ніж каже...