Розділ 12: Довіра королеви

 Музика огортала все навколо мереживом звуків. Скрипки, флейти, легкий ритм барабанів — усе це змішувалося з перешіптуваннями гостей та дзвоном кришталевих келихів. Бал-маскарад. Сто людей, а здавалося — тисяча. Сукні сяяли, виблискуючи самоцвітами, перли спадали хвилями на плечі, а маски приховували щирість облич, залишаючи лише очі. Я ступила кілька кроків углиб зали, взяла з таці сріблястий келих із вином. Холодний метал доторкнувся до моїх пальців, і на мить стало тихіше. Зупинилася біля колони, спостерігаючи за натовпом.

— О, подивіться-но, — знайомий голос. Ті самі аристократки. Троє «курочок», які ще кілька днів тому намагалися принизити мене в саду.

Я ледь посміхнулася, не відводячи погляду від них.

— Панове, невже цього разу ви роздобули вино замість простої води? — сказала я рівно, піднісши келих. — Дякую. Нарешті.

Їхні обличчя вмить спотворилися — маски не рятували від кривих посмішок.

— Ваша світлість, — одна з них піджала губи. — Ми ж хотіли лише подбати, щоб вам було… комфортно.

— Комфорт, — повторила я, ніби смакуючи слово. — О, так. У мене враження, що ви найбільше дбаєте саме про мій комфорт. Навіть забуваючи про свій власний.

— Що ви маєте на увазі? — холодно перепитала інша, намагаючись втримати рівновагу.

Я обернулася до них повністю, ковтнула вина й злегка підняла келих.

— Те, що кожна ваша спроба вжалити мене закінчується тим, що ви виглядаєте смішніше, ніж задумували. — Я зробила паузу й нахилила голову. — І, якщо чесно, починаю хвилюватися. Бо чи не залишиться у вас більше часу на власні проблеми, коли ви витрачаєте його на мої?

Навколо вже кілька дворян перезирнулися, приглушено хихикнувши. «Курки» почервоніли, одна з них навіть різко відвернулася, ковтаючи образу. Я ж просто зробила крок убік, даючи їм можливість відступити з гідністю. Хоча вони скоріше втекли.

Я видихнула.
І знову, однією фразою. Легко.

У цей момент у залі заграла інша мелодія. Люстра, вся в сяйві сотень свічок, спалахнула ще яскравіше. Погляди обернулися до головних сходів.

Вихід королівської родини.

Король, високий і ще тримався впевнено, у біло-червоному вбранні, із золотою короною. Королева — в жовтому шовку, яскравому, мов сонце серед ночі. А ось кронпринца… не було. Запізнюється? Дивно.

Монархиня, не чекаючи довго, спустилася сходами й одразу заговорила з якоюсь літньою герцогинею. Її голос був м’який, але в ньому чулося те, що з роками стає силою — звичка тримати увагу на собі. Потім її погляд ковзнув по залі, й зупинився на мені.

— Герцогиня Ервіонн, — вона підійшла сама.

— Ваша величність, — я схилила голову.

— Ви чарівні сьогодні, — мовила вона щиро. — Маска вам пасує, хоч і прикро, що ховає обличчя.

— Від вас нічого не сховаєш, — відповіла я, дозволивши собі ледь усміхнутися.

Вона засміялася тихо, і ми ще кілька хвилин вели розмову — про бал, про музику, про країни й людей. Її цікавило все, навіть дрібниці. І я раптом помітила: вона не грає, вона справді хоче знати.

Але мій погляд ковзнув убік. Біля арки промайнув офіціант, непримітний у темному одязі. Він зиркнув на мене, й ледь помітно підняв руку, загнувши безіменний палець.
Знак. Так, один із мережі?

Я змусила себе не зреагувати. Продовжувала слухати королеву. Та офіціант підійшов ближче, несучи піднос із келихами. Обійшов мене, але… коли кілька людей разом із монархинею подивилися в його бік, він дав мені занадто відвертий знак очима.

Ідіот. Ти мене викриєш.

І наступної миті він упустив піднос. Скло розлетілося. Королева здригнулася. Його рука метнулася до схованого під одягом кинджала. Лезо тонке, майже чорне — отруєне.

Я бачила, як вона на мить відсахнулася. Але врятувати це не могло. Вона вже приготувалася зустріти біль.

Та його рука зупинилася.

Бо я схопила її. І різким рухом, використавши власну силу й швидкість, розвернула лезо. Кинджал увійшов просто йому в серце. Він захрипів, впав додолу.

Я стояла нависла над ним, відпустивши його руку лише тоді, коли він завмер. Так, отрута була справжньою.

Вибач. Але ти сам винен.

Зала завмерла. Десятки, сотні поглядів — усі на мені.

— К… Камілло, — злякано прошепотіла королева.

Я повільно розправила плечі, відкинувши пасмо волосся з маски.

— Вибачте, ваша високосте, — сказала я спокійно. — Але коли на мою пані нападають, у моїй країні я завжди робила так. — Я показала на нерухоме тіло й отруєне лезо, все ще світле від моєї рукавички. — Якщо дозволите, я б воліла залишити пояснення на потім і продовжити… Я не встигла договорити. Королева кинулася до мене й міцно обійняла. Її руки тремтіли.

— Дякую. Дякую, дякую… — шепотіла вона. — Дякую тобі.

А потім схаменулася. Відсторонилася й уже голосніше сказала, щоб усі чули:

— Що ж, продовжимо бал у іншому залі.

Люди заворушилися, виходячи звідси. Шок, але й полегшення. Атмосфера напружена, та святкова маска залишалася.

Я залишилася на місці ще на мить. Коли тіло готували винести, я нахилилася, непомітно витягнула з внутрішньої кишені його плаща кілька листів.
Ага. Як завжди. Швидко пробіглася очима. Звіт. Ім’я. «Герцог Ріанор Ервіонн».
Я вирвала той фрагмент, розірвала на клапті й пустила у відкрите вікно. Решту поклала назад.

— Шукайте, — прошепотіла. — Але нічого не знайдете.

Підіймаючись, я зняла закривавлену рукавичку й лишила її на підвіконні. Вона мені більше не була потрібна.

І тоді рушила слідом за іншими в інший зал. Свято продовжувалося. Хоча... Свято чи гра?

Я знала відповідь.

Гра.