Розділ 11: Бал-маскарад

Ранок почався, як і завжди, зі студеного вмивання. Я підняла очі до дзеркала — звичне відображення, холодне й витончене, подивилося на мене. Волосся — темний потік, шкіра — бліда, очі — гострі, мов леза. Якась частина мене звикла до цього обличчя, інша ж кожного разу дивувалася, наскільки воно більше схоже на маску, ніж на людську подобу. Стук у двері.

— Заходь, Емілі, — відповіла я спокійно, витираючи руки рушником.

Двері відчинилися, й дівчина зайшла, тримаючи піднос. Сніданок. Мої трапези завжди подавали сюди, й це було ідеально. Чим менше світитися перед королівською сім’єю, тим краще. Мене ще досі гнітила думка: а та її дивна захопленість, той вогонь у погляді… це справді відданість? Чи щось інше? Небезпечніше? Емілі тим часом задоволено лепетала, розкладаючи тарілки й столові прибори. Її легкість дратувала мене — в цьому палаці занадто мало речей було по-справжньому легкими. Я сіла за стіл, зав’язала серветку, взяла в руки ніж і виделку, і лише тоді почула:

— До речі, пані, ви знали?

— Знала що? — байдуже кинула я, роблячи перший різкий рух ножем.

— Вас запросили на бал-маскарад. Ввечері, — промовила вона рівно, майже співуче.

Я мало не вдавилася шматком.
— Запросили на бал… що? — вичавила з себе, хмурячись.

— На бал-маскарад, пані, — повторила вона з усмішкою.

Мої пальці побіліли на руків’ях приборів.
— Чому мене не попередили раніше? — прошепотіла я, вп’явшись поглядом у стіл.

— Але ж я щойно сказала, — легко відповіла Емілі. — Якраз вчасно.

Вчасно? Сельнея казав, що на балу готують заворушення. Але чому жодного слова, що він СЬОГОДНІ?
У жилах холонуло від злості.

— Пані, — стиха промовила Емілі.

Я підняла на неї погляд, і на мить наші очі зустрілися. В її зіницях знову загорівся той небезпечний вогник.

— Я вам допоможу, — сказала вона. Пауза. Потім додала: — Ні. Радше, я вам служитиму завжди. До кінця днів.

Я відсмикнулася, відчуваючи, як холод пробіг по шкірі.
— Е… Не кажи так, — обережно кинула я.

— Чому? Я ж просто захоплююся вами! Ви — приклад, ідеал… — вона почала сипати словами, запалено, без зупинок.

— Та добре-добре, — перебила я різко, не бажаючи слухати далі. — Краще скажи: коли саме бал?

— Ввечері, після сьомої, — відповіла вона відразу, без тіні вагання. — Підготовка почнеться з обіду.

Я кивнула.

— Якісь побажання? — уточнила служниця.

Пауза. Я підняла на неї погляд і сухо мовила:
— Я б хотіла побути сама.

Емілі схилилася в реверансі й вийшла, але в її рухах було щось невдоволене, наче вона йшла від мене неохоче. Я залишилася на самоті. Тиша. Холодна, мов лезо. Я стиснула бокал у руці, ще секунда — і…

— Тц. Чорт, — вирвалося злісно. — ЯКОГО ВІН МЕНІ НІКОЛИ НІЧОГО НЕ КАЖЕ?

Бокал полетів у стіну й розлетівся кривавими уламками скла.

— Чортовий дідуган, — майже крикнула я, кусаючи губу мало не до крові. — Сам мене сюди послав, а тепер замовчує всі деталі, про які точно знає!

Я сперлася об стіл, стискаючи кулаки. Дихання виривалося уривчасто.

— Чорт… — прошепотіла знову. І вперше за довгий час я відчула, як справді втрачаю контроль.

Бал-маскарад. І заворушення. Тепер все стає на грані.

***

Години дві після обіду. Двері знову тихо відчинилися.

— Пані, настав час готуватися, — пролунало голосом Емілі.

Я підняла голову. Вона стояла на порозі, як завжди з покірним виразом обличчя, і водночас із тим дивним вогником у зіницях.

Приставили до герцогині та посольної нареченої лише одну служницю? — подумала я холодно. — Зухвало. Чи може це теж задум? Мати при собі лише одного… але такого, який бачить і чує більше, ніж слід.

Я кивнула, даючи мовчазну згоду. Спершу була ванна. Пар розходився повітрям, огортав шкіру. Я завжди не любила ці розслаблені миті — занадто багато часу для думок, для пам’яті, яка не дає спокою. Емілі клопоталася коло рушників, коло ароматичних олій, рухалася майже надто старанно, мовби хотіла підкреслити: я вся — для вас.Потім — підбір сукні. Відкриті дверцята шафи засліпили різноманіттям тканин: темні та світлі, важкі й легкі, вишиті й простіші.

— Що бажаєте? — запитала вона, схиливши голову трохи набік.

Я торкнула пальцями край однієї з суконь. Глибокий сапфіровий відтінок, важка тканина, майже чорна при певному світлі. Відчуття холоду й сили.

— Оцю, — сказала я коротко.

Емілі швидко зняла вбрання з вішалки й розгорнула переді мною. Потім настала черга зачіски, прикрас, маски. Дзеркало відбивало мене в новому обличчі, проте все одно тим самим. Я провела пальцями по різьбленому краю маски: легка, срібляста, із тонким мереживом, що прикривало ледь половину обличчя. Я дивилася на своє відображення довго, занадто довго. «Хіба є якийсь сенс від масок, коли й так зрозуміло, хто є хто? — думка була майже гірка. Але потім я повільно стиснула губи. — Хоча… навряд чи. Бо мене тут і так ніхто не знає.»

Емілі щось казала — про стрічки, про фату, про деталі, — але я вже не слухала. Лише дивилася собі у вічі в дзеркалі. І на мить у мене виникло відчуття: за маскою може сховатися не тільки обличчя. Може сховатися слабкість. Страх. Навіть справжні наміри. Я випросталася, дозволяючи їй завершити останні штрихи.

— Готово, пані, — прошепотіла вона з ноткою захоплення.

Я кинула на неї короткий погляд.
— Тоді… почекаємо вечора.

І в дзеркалі знову лишилася не я, а жінка в масці, схожа на хижу пташку, готову вирушити на полювання.

***

Коридори були дивно тихими, хоча я знала — за стінами гул і метушня. Мої кроки луною відбивалися об мармурову підлогу. Сукня важко ковзала позаду, маска врізалася в шкіру біля скронь. Поворот. Попереду — яскраве сяйво. Музика, сміх, мерехтіння сотень свічок і люстр. Я ступила крок уперед — і світло бальної зали накрило мене. Я вдихнула глибше.
Ця гра почалася.