Розділ 10: Неочікувано?

Обідній час. Я вийшла з кімнати рівно тоді, коли мала. Звична справа — точність завжди була моїм другом, інакше у цьому палаці швидко станеш жертвою випадковостей. Але цього разу випадковість сама чекала на мене. Біля дверей стояла служниця, тримаючи підніс, і так дивно витріщалася, що я одразу насторожилася.

— Пані? Ви кудись йдете? — її голос був занадто дзвінкий, занадто живий, аж наче він не пасував до її образу тіні при коридорах.

Чорт. Знову вона. Емілі. Якщо ця дівчина за мною ув’яжеться, буде складніше тримати свої справжні кроки під контролем.

— А… Просто пройтися, — відповіла я сухо, вже плануючи, як від неї позбутися.

— Можливо, вас провести? — її очі сяяли ентузіазмом.

Що з нею сталося? Чому вона так тягнеться? Я що, вже не така холодна?

— Як… бажаєш, — вичавила з себе я, трохи зі здивуванням, трохи з прихованим роздратуванням. Відмова виглядала б підозріло. А підозри мені не потрібні.

Емілі радісно кивнула, схилилася у легкому реверансі, й ми рушили коридорами. Вона йшла на півкроку позаду, але я відчувала її пильний погляд, наче промінь, що свердлив мені спину.

Коли ми вийшли до садових аркад, я несподівано зупинилася.

— Пані, чому спини… — почала Емілі, але я різко обернула голову й перервала її.

— Слухай, Емілі. Хіба ти мене не боїшся? Моєї холодності? — голос мій був рівний, крижаний, погляд — прямий, пронизливий. — Не лякає?

Її плечі здригнулися, вона підняла руки й прикрила обличчя, наче від страху… Та з-під пальців прослизнула не жах, а посмішка. Широка, майже божевільна. І очі… Очі дивилися на мене так, ніби перед ними не жива людина, а ікона.

— Пані… це заслуговує поваги, а не страху! — вигукнула вона, зробивши кілька кроків уперед, мало не торкаючись мене. — Ви ідеальна! Ваша холодність — приклад для наслідування, ви неперевершена!

Мої зіниці розширилися. Що за…

— Саме такою мала б бути королева! — її голос дзвенів, сповнений захвату. — Ви, як посольна наречена, просто зобов’язані стати наступною правителькою! Тільки з вами наша країна процвітатиме!

Я відчула, як губи самі зрадницьки тремнули.
— Н… не кажи таке… мені, — прошепотіла, намагаючись повернути собі контроль. — Як мінімум квіти в холодну зиму не цвітуть. А зі мною… холо…

Я хотіла відмахнутися іронією, але Емілі блиснула очима, перебивши:

— Ні, правда! Найпрекрасніша квітка в світі цвіте лиш узимку! Ервіонська троянда!

Тц. Дійсно. Сріблясто-біла троянда, що розкривається тільки серед морозів, коштовність садів. Як я могла не врахувати цього? Але ж… звідки їй знати про символи мого краю?

— Ммм, цікаво. Але… — почала я, та в ту ж мить дзвін розітнув повітря.

Бом… бом…

— Рівно тринадцята, — мовила я, втупившись у дзвіницю.

Емілі здригнулася, немов від прокльону.
— Як? Вже? — Вона кинулася в реверанс і заговорила поспіхом: — Вибачте, пані, я мушу йти. Прибирання в залі для балів.

І, не чекаючи дозволу, майнула геть.

Я ще кілька хвилин стояла, вдивляючись у те місце, де зникла її постать. Потім тихо пирхнула:
— Або я погано рахую час, або його справді хтось пришвидшив.

І тоді — легкий рух з даху. Тінь злетіла, немов кішка, й плавно приземлилася поряд. Знайомий силует. Сельнея.

— Я помітив, що вона вам трошки заважала, — сказав він спокійно, поправляючи рукав.

Я кивнула, не зводячи з нього очей.
— Не просто заважала. Вона захоплено ототожнює мене з тим, ким я не маю бути. Це небезпечно.

— Небезпечно… або вигідно, — поправив він, посміхнувшись своїм професійним усміхом, від якого ніколи не знаєш — він жартує чи вб’є. — Але я не про це хотів.

Я злегка нахилила голову, чекаючи продовження.

— Герцог Ервіонн уже давно заклав тут мережу. — Його голос був низький, тихий, ніби він говорив крізь тіні. — Шпигунська сітка діє роками. Передають інформацію різними каналами, від служників до музикантів. Ви тепер — частина цієї системи.

Я примружилася.
— А батько в листі нічого про це не писав.

— Він і не мав, — сухо відказав Сельнея. — Чим менше знаєте наперед, тим чистіша ваша реакція. Так простіше відрізнити вашу справжню інтуїцію від завченої гри.

Я вдихнула повільніше. Значить, мене теж перевіряють… навіть він.

— І як саме передаються відомості? — запитала я.

— По-різному. Найчастіше через пошкоджені книги в бібліотеці. Там є примітки, які бачить лише той, хто знає код. Або через музику — у віршах бродячих менестрелів. 

— Хм. — Я повела плечем. — А якщо хтось інший натрапить?

— Не натрапить, — усміхнувся він. — Бо для чужих очей це просто абсурдні каракулі.

Ми ще кілька хвилин говорили про методи передачі, про те, які символи означають дії, як визначати правильні сигнали. І щоразу я ловила себе на думці: цей хлопець не служка. Він воїн тіней. Професіонал. Коли ми нарешті замовкли, Сельнея глянув на мене довгим поглядом.
— Вам варто бути обережною, пані. Бо навіть у цьому саду більше очей, ніж ви думаєте.

Я видихнула й підняла підборіддя:
— Обережність — моє друге ім’я.

Він кивнув і розчинився в тіні так легко, що я мимоволі здригнулася. Я залишилася сама. Але думка крутилася одна: Якщо навіть батько грає зі мною в темні ігри, то кому ж тоді справді довіряти?