Розділ 8: Придворні вороги

Ранок був туманним, сад укривався легкою росою, а листя, сповнене осінніх барв, шелестіло під ногами. Я йшла повільно, ніби без мети, але насправді — аби подивитися на палацові сади ближче. Їхні рівні алеї, доглянуті кущі троянд, мармурові статуї героїв минулих війн. Занадто показово, занадто ідеально. Як і все тут. Як і вони самі. І от — знайомий передзвін жіночого сміху. О, чудово. Ці кури теж прокинулись. Попереду, біля альтанки, стояли троє аристократок — дочки впливових родів Реанору. Учора на бенкеті вони вже намагалися мене “виміряти” очима, тепер, мабуть, вирішили діяти.

— О, та це ж сама посольська наречена, — протягнула одна, з вдавано милою посмішкою. Її голос був солодкавий, мов переспілий мед, від якого нудить.
— Вона йде сама? Я думала, таких тримають під наглядом, — засміялася друга.
— Або в клітці, — додала третя й приклала долоньку до вуст, ніби боялася власного жартівливого нахабства.

Я зупинилася на кілька кроків від них, примружила очі й ледь нахилила голову:
— Пані. Я б сказала, рада вас бачити, але… тоді мені довелося б збрехати.

Мить тиші. Їхні посмішки застигли, наче зіпсовані маски.

— Ви… дотепна, — першою оговталась одна. — Але при дворі краще бути милою, а не… холодною крижиною.
— Так, — підхопила інша, — тут усі знають: милість короля і королеви можна втратити від одного невдалого слова.

Я легко всміхнулася.
— Ваша турбота розчулює. Але скажіть: якщо ваша милість настільки крихка, що може розсипатися від слова чужоземки… то чи не занадто дешево вона вам дісталася?

Вони здригнулися. Одна зробила крок уперед.
— Ви смілива. Або просто не розумієте, де перебуваєте. Тут не ваш дім, Камілло Ервіонн. Тут інші правила.

Я зустріла її погляд спокійно.
— Усі правила — лише стіни. А стіни — лише камінь. Камінь завжди можна розбити.

Вона спалахнула від люті, проте не встигла відповісти — бо в цей момент інша, найнахабніша з трьох, “випадково” вилила з келиха воду просто мені на плече. Крижана волога швидко розтеклася по тканині сукні.

— Ой! — протягнула вона, демонстративно піднявши руки. — Яка прикрість… зовсім випадково!

Їхній сміх прозвучав різко й неприємно, мов клекіт ворон.

Я повільно глянула на пляму, потім на келих у її руці. І — на її обличчя.
— Вода? — холодно кинула я. — Прикро. Я б очікувала від доньки графа Лінейра хоча б вина. Хоч трохи смаку.
Її я знаю, і за ім’ям і прізвіщем. В допомогу Сельнея, який мені все розповів про придворних.

Її щоки спалахнули червоним.
— Ви!..

— Що — я? — я зробила крок ближче, дивлячись прямо в її очі. — Ви справді гадаєте, що кілька крапель можуть мене принизити? Ви навіть не здатні підібрати правильний інструмент.

І, нахилившись ближче, я додала тихо, майже шепотом, але так, щоб усі почули:
— Смішно. У моїй країні тих, хто наважується на такі ігри, давно вже немає. Вони загубилися десь між спробою та наслідком.

Тиша. Навіть вітер стих. Вони відступили на півкроку. В їхніх очах більше не було сміху — лише розгубленість і злість, безсила й дрібна.

Я відступила назад, випрямилася, ніби нічого не сталося. Провела рукою по плечу — кілька крапель упали на гравій садової доріжки.
— Дякую за ранкову прохолоду, пані, — промовила я спокійно. — Але наступного разу, будь ласка, вибирайте менш дешевий спосіб.

Я розвернулася й пішла, залишаючи їх із їхньою люттю, їхнім приниженням і тим порожнім сміхом, що вже нікому не здавався веселим.

Вбиті морально. Так, як і мало бути.