Розділ 7: Перший успіх — дрібна таємниця

Ранкове повітря було прохолодне, свіже, ідеальне для того, щоб діяти. Ми з Сельнеєм ішли мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими поглядами. Жодних слів — кожен розумів, що зараз найменший звук може означати небезпеку. Нашою ціллю був архівний закуток на другому поверсі адміністративного крила палацу. Там зберігалися звіти про фінанси й поставки — дріб’язок на перший погляд. Але для мене будь-яка інформація мала вагу: справжня чи вигадана, вона могла стати важелем у потрібний момент. Сельней ішов на крок попереду. Він знав маршрути служби: коли міняються вартові, де стоїть охорона, де найчастіше проходять радники.
— Зараз, — тихо кивнув він, коли один із коридорів спорожнів.

Ми прослизнули тінню. Двері архіву не мали видимих печаток — лише важкий замок. Сельней дістав тонку шпильку, обережно торкнувся замкової щілини. Я стежила за коридором, відчуваючи, як серце калатає рівно, майже методично.
Наче відлік часу. Наче метроном перед виступом.

— Є, — прошепотів він.

Я відчинила двері. Усередині пахло старим пергаментом, сухим пилом і холодним залізом шаф. Приміщення освітлювали дві високі вузькі лампи, їхнє світло було тьмяне, золотисте.

— Маємо максимум десять хвилин, — попередив Сельней.

Я кивнула і попрямувала до полиць. Документи були систематизовані, але поспіх у виконавців відчувався: в одних томах бракувало нумерації, інші були переплетені неправильно. Бездоганна нагода. Моя рука торкнулася товстої книги — журналу поставок. Легко витягла його, поклала на стіл. Швидко перегортаючи сторінки, я відмітила кілька дивних моментів: суми витрат не збігалися з попередніми, печатки виглядали підробленими, а деякі записи мали сліди недавніх виправлень.

— Ось, — прошепотіла я, показуючи Сельнею. — Бачиш? Це слабке місце. Якщо вони фальсифікують витрати, ми зможемо використати це проти них.

Він посміхнувся краєм губ.
— Непоганий улов для першого разу.

Я витягла маленький аркуш і тонким стилусом зробила копію лише потрібного фрагмента — мінімум, аби не виявили пропажу. Потім акуратно повернула книгу на місце. Жодних слідів. Ми вийшли так само тихо, як і зайшли. Замок знову клацнув, замкнувши двері. Усе виглядало бездоганно.

— Це була лише проба, — сказала я, коли ми вже йшли довгим коридором, знову змішавшись із загальним рухом. — Але проба вдалася.

Сельней кивнув.
— Ви дієте так, ніби робите це все життя.

Я холодно всміхнулася:
— Можливо, так і є.

***

Вечір. Свіска горіла рівним полум’ям, кидаючи тінь на стіл. Я сиділа, схилившись над аркушем, і виводила рівний рядок за рядком. Писати для інших — офіційно, із холодною коректністю. Але зараз я писала не для них. Це був лист для мого батька.

“Мій батьку,

Сьогодні я зробила перший крок. Завдання виконано.
Документи, що ми переглянули, підтверджують: у їхній системі є прогалини. Не одна й не дві. Це не злочин масштабу держави, але й не дрібниця. А найголовніше — це дає мені перевагу.

Я знайшла спосіб спостерігати й вивчати. Тепер я маю нитку, за яку можна тягнути. І якщо нитка розпуститься — випливе більше.

Мій новий союзник, Сельней, виявився корисним. Він працює тихо, уважно, не ставить зайвих питань. Та я не розслабляюся. Довіра — це розкіш, якої собі не дозволяю.

Ваші слова про “білу лань” були точними. Сьогодні я вполювала лише перший її слід. Але цього досить, аби знати: пастка можлива. Вони не такі бездоганні, як прагнуть здаватися.

Не турбуйтеся. Я все тримаю під контролем.

Ваша донька,
Камілла.”

Я перечитала листа. Жодних зайвих слів, жодних емоцій, лише факти. Потім склала його, заховала у подвійну обгортку, підготувала до передачі через того ж голуба. Полум’я свічки хитнулося. Я підняла очі й подивилася у темряву за вікном. Там, у холодному небі, вже маячила наступна ніч, наступний виклик.

Перший крок зроблено. Наступні будуть важчими. Але й цікавішими.