Розділ 4: Зустріч із принцом

Тихий стукіт у двері.
Нарешті.

— Заходьте, — промовила я рівно, навіть трохи байдуже.

Двері прочинилися, і у покої знову ступила та сама служниця. Її погляд злегка ковзнув по мені, й я помітила, як зіниці розширилися.

— Пані… ви вже перевдягнулися… — вона на мить затнулася.

Я повільно повернула голову.
— Так. А що?

— Я… Мене послали, аби привести вас у порядок, — вона опустила очі, немов боялася моєї реакції.

Я злегка підняла брову, дозволивши собі іронічну посмішку.
— Я достатньо самостійна, щоб зробити це сама. Якщо тобі сказали таке, значить аудієнція вже завершилася?

Служниця кивнула.
— Так, пані.

— Тоді веди, — мовила я, легенько торкнувшись кінчиками пальців до рукава сукні, ніби підкреслюючи власну готовність.

Ми рушили. Коридори були такі самі довгі й темні, як і раніше. Я йшла спокійно, відмірюючи кроки, наче вже крокувала по їхньому полю бою. Бо так воно й було,Перед важкими дверима до зали стояла охорона. Коли ми наблизилися, вони злагоджено відчинили їх. Служниця відступила вбік, низько вклонилася і більше не глянула на мене. Далі я йшла сама. Велика зала була освітлена світлом, що пробивалося крізь високі вікна. Біля стін стояли воїни, мов кам’яні статуї. Всі вони стежили за мною, кожен погляд відчувався, як крижане вістря. Звично. Очікувано. Також, десь збоку мовчки стояли придворні. Просто,ніби щоб були.Я зупинилася посередині залу. Легко схилила коліна в реверансі, без надмірної покори, але й без нахабства. Все мало бути ідеально виважено.

— Рада вітати правителів Реанору, — промовила я чітко, рівно, з холодною витонченістю. — Величних короля й королеву, а також їхнього сина. Нехай сонце вічно сяє над вашими головами.

Підвела погляд. Три трони. Посередині — король та королева. Вони сиділи рівно, велично, і лише уважні очі видавали втому, яку намагалися сховати. А трохи далі, збоку — кронпринц. Чому так далеко? Я не стала розглядати його одразу. Дозволила собі лише ковзний погляд: темний одяг, розслаблена постава, посмішка, що ледь торкалася вуст. І — очі. Надто уважні, надто живі. Небезпечні. Біля нього стояв радник… і ще одна фігура, що здалася мені неприродно молодою для посади головного дворецького. Я відзначила це подумки. Підозріло.

Голос королеви вивів мене з думок:
— Ми раді вітати тебе в нашому домі, Камілло Ервіонн.

— Сподіваюся, дорога не була виснажливою, — додав король.

— Ми знаємо, що шлях із вашої землі далекий і нелегкий, — королева нахилила голову з привітною посмішкою.

Я відповіла, м’яко всміхаючись.
— Дорога була спокійною, величні. Я вдячна за надану честь бути тут.

— А чи змогла ти добре облаштуватися за цей короткий час? — король підвів брови.

Я нахилила голову, вдавши вдячність.
— Авжеж, я… —

Мою фразу перервав тихий, майже придушений сміх. Я обернулася. То був кронпринц. Його плечі злегка тремтіли від стримуваного сміху, а коли він підняв голову, в очах блиснула іронія.

— Я в захваті, — сказав він досить голосно, щоб усі почули.

У залі запала напружена тиша. Навіть охоронці ледь змінили пози, здивовано переводячи погляди на нього.

— З чого в захваті, Авеле? — тихо промовила королева, трохи спантеличено.

Принц піднявся з трону і неквапом рушив углиб зали, просто до мене. Його кроки відбивалися луною від кам’яної підлоги.

— Я в захваті з того… — він зробив паузу, зупинившись на відстані кількох кроків. Його погляд упився в мене, ніби пронизував наскрізь. — Як вона елегантно вдає з себе добру й милу дівчинку.

Посмішка. Лукава, небезпечна.

Я ледь помітно сіпнулася. Ах ти, собака… ні. Змій.

— Що ви таке кажете… — промовила я солодким голосом, залишаючи усмішку на вустах.

Він нахилився трохи ближче. Голос знизився до півшепоту, та я чула кожне слово.
— Не вдавайся. Тебе вже розкрили.

Я підвела підборіддя.
— Розкрили? — мій голос був спокійний, навіть холодний. — Ви маєте дивовижну уяву, принце.

— А ви маєте дивовижну здатність брехати, — він примружився, роздивляючись мене так, ніби шукав тріщини в моїй масці.

Я відповіла тією ж зброєю — поглядом. Прямим, впевненим, трохи зухвалим.
— То, може, вам здається, що ви вмієте бачити серця людей?

Він усміхнувся ширше.
— Мені не здається. Я бачу.

Ха. Я теж.

— Тоді ви мусите знати, що серце моє належить лише моїй країні, — відповіла я.

— О, в цьому я не сумніваюся, — його голос звучав майже ласкаво. — Але знаєте, що цікаво? Ви граєте роль настільки добре, що я не певен, чи навіть ви самі вже відрізняєте, де правда, а де вигадка.

Я злегка торкнулася подолу сукні, випрямивши спину.
— Можливо, я просто занадто добра акторка.

— А можливо, — він нахилився ще ближче, так, що наші погляди зустрілися, — ви небезпечніша, ніж будь-який шпигун, який коли-небудь ступав у цей палац.

Я посміхнулася. Спокійно.
— Якщо ви так думаєте, принце… вам би варто триматися від мене подалі.

— Навпаки, — він відступив на півкроку, його очі блиснули азартом. — Тепер я хочу бачити вас частіше.

Його слова зависли в повітрі, мов виклик. Я не відповіла. Лише опустила голову в черговому легкому поклоні, зберігаючи маску ввічливості. Але всередині вже відчувала: гра почалася. Принц лиш розвернувся і пішов в бік виходу з зали:
— Гарної балаканини, — мовив він навіть не розвернувшись. Потім ледь спинився, глянув назад, і промовив в пів голосу — Маю зазначити, що співрозмовник у вас цікавий. Дуже.
Він пішов далі піднявши руку. Ніби по сигналу, той самий юнак-дворецький рушив з місця, і пішов за ним.