Розділ 3: Прибуття у столицю

Столиця зустріла мене шумом і холодом. Вузькі вулиці перепліталися з широкими площами, і кожна будівля, кожна арка здавалися вирізьбленими з каменю для того, щоб тиснути, пригнічувати. Їхня архітектура була інша, ніж удома: менше легкості, більше суворості. У моїй країні вікна розкривали простір і світло, тут — вони були вузькі, схожі на щілини для стріл. Усе це не було випадковістю. Їхні міста створені не для радості, а для оборони, для влади, для контролю.

Прекрасно. Люди, що будують такі стіни, бояться втратити своє. А страх завжди можна використати.

Карета загальмувала, колеса скрипнули, і я знала: ми під’їхали до палацу. Високі ворота розкривалися повільно, демонстративно. Вони хотіли, щоб я бачила велич і силу. Я бачила. Але не те, що вони хотіли показати. Камінь був старим, колони — надщербленими, фрески з часом втратили фарби. Справжня влада не у вивісках, а в тому, хто здатен керувати натовпом. Коли дверцята карети відчинилися, я ступила на бруківку. Як і очікувала, ніхто з господарів палацу не зустрів мене. Жодного привітання, жодного жесту поваги. Лише тиша та декілька десятків чужих очей, що спостерігали зі сторони.

Так навіть краще. Вони хотіли принизити? Я дозволю їм думати, що це вдалося. У дійсності ж вони лише зробили моє завдання простішим. Адже ті, хто зневажає, завжди недооцінюють.

До мене підійшла молода служниця. Її постать була зігнута в покірному поклоні, а голос — тихий, рівний:
— Пані, господарі палацу будуть раді зустріти вас у залі трохи пізніше. Зараз триває аудієнція. До того моменту ви можете відпочити у своїх покоях, перевдягнутися… чи зробити, що забажаєте.

Я нахилила голову так, ніби приймаю умови.
— Проведи, — відповіла я.

Коридори палацу були темні, стіни важкі, прикрашені гербами і гобеленами. Мене вели довгими переходами, і я дивилася на кожну деталь. Тут не було місця для надмірного блиску, зате було відчуття влади, що тисне. Служниці, які траплялися нам назустріч, поспішали схилитися у глибоких поклонах. Вони робили це правильно, але очі — очі видавали все. В них тремтіла тривога. Вони боялися мене.

Ідеально. Страх — це завжди найкращий ґрунт. Мені не треба вмовляти, не треба переконувати. Вони вже самі зроблять усе, аби лиш зайвий раз не зустрітися з моїм поглядом.

Нарешті ми зупинилися. Служниця відчинила двері.
— Ваші покої, пані, — промовила вона й низько вклонилася.

Я ввійшла. Кімната виявилася більш ніж пристойною: високі вікна, важкі портьєри темно-зеленого кольору, різьблені меблі, камін із ще теплим вугіллям. Ліжко застелене свіжою білизною, на столі — вино і фрукти.

— Якщо щось буде потрібно, лише скажіть, — служниця знову схилилася й, не підводячи очей, вийшла, тихо прикривши двері.

Я залишилася сама. Зачекала кілька ударів серця, дослухаючись, чи немає під дверима кроків. Тиша. Лише відлуння далеких голосів у коридорі. Підійшла до скрині, яку вже встигли занести. Відкинула кришку. Всередині — складені ретельно сукні. Я дістала ту, що підготувала саме для цієї миті: темно-синю, з чорними прошивками. Вона не була розкішною — радше жорсткою, майже військовою у своїй строгій елегантності. Такий одяг не зваблює, а підкорює. Змінивши дорожню сукню на цю, я підійшла до дзеркала.

Волосся розпустила, повільно розчесала, а потім зібрала й зав’язала туго, так, як це носять тутешні жінки. Але вузол я зробила настільки міцним, наскільки це дозволяло волосся. Моя зачіска була мов символ: дисципліна, контроль, влада. Я повернулася до скрині, склала все зайве назад. Кожен рух — спокійний, відточений. У цій кімнаті не було місця випадковостям.

Потім сіла в крісло біля каміну. Схрестила руки на колінах. Очі — спокійні, холодні. Очікувати. Хоча я і так знала: чекати довго не доведеться. Вони прийдуть самі. Вони завжди приходять.