Розділ 2: Подорож

Дорога тягнулася вузькою стрічкою крізь поля та ліси, немов випробовуючи моє терпіння. Дощ, що накрив нас уночі, зробив шлях важчим: колеса карети грузли в болоті, коні дратівливо хрипіли, а візники лаялися впівголоса, щоб я не почула. Дарма. Я чула кожне слово.

— Чого вона мовчить увесь час? — пробурмотів один із солдатів охорони, думаючи, що його голос загубиться в шумі дощу.
— Бо розумна, — відказав другий. — Чим менше жінка говорить, тим довше живе при чужому дворі.

Я усміхнулася ледь помітно. Не через їхні слова — через дурість, з якою вони намагалися мене оцінити. Вони бачили лише зовнішнє: молоду дівчину у дорогій накидці, яку везуть як дарунок чужому двору. Для них я — мовчазна наречена. Для мене ж — це лише маска, що її я маю витримати до кінця,Вікно карети відкрило переді мною краєвид: чужі села, чужі люди. Вони відрізнялися від наших — їхні обличчя були суворіші, а погляди насторожені. Дехто виходив на дорогу подивитися, як проїжджає посольський загін. Діти махали руками, сміялися. Жінки стискали їхні плечі, відтягуючи назад, з-під стріхи. Наче я — хижак у золотій клітці.

Чужа країна починається вже тут, на цих полях, серед цього бруду й тривоги. Вони бояться чужинців. Це добре. Страх легше використовувати, ніж любов.

— Пані, чи не холодно вам? — обережно запитав охоронець, що сидів поруч із каретою верхи. Його голос був напружений, наче він боявся образити.
— Ні, — відповіла я коротко.

Йому хотілося говорити далі, але він відчув у моєму тоні стіну. І замовк. Люди часто випробовують межі, але швидко навчаються не наближатися занадто. Дорога гіршала. Колеса вгрузли в чергову калюжу, і карету хитнуло так, що довелося вчепитися в край сидіння. Кучер гучно вилаявся, коні пирхнули. Я ж сиділа рівно, наче нічого не сталося. Труднощі — лише тло. Важливе не це, а моя здатність залишатися незворушною. На заїзді ми зупинилися на ніч. Трактир був простий, але повний людей: торгівці, воїни, якісь мандрівники. Запах смаженого м’яса змішувався з димом від кіптяви, у повітрі стояв гул голосів. Я увійшла — і всі погляди зупинилися на мені. Дехто швидко відвернувся, дехто витріщився з цікавістю. Ось вона, чужа культура. Вони не приховують своїх поглядів. Дивляться прямо, немов хочуть пробити поглядом твою оболонку. Але ж оболонка — і є моє найсильніше укриття.

— Пані, прошу, ось ваш стіл, — поклонився господар. Він намагався бути ввічливим, але його очі теж ковзали — оцінювали одяг, прикраси, рухи.
— Дякую, — сказала я холодно й сіла.

Вечеря була грубою: хліб, сир, м’ясо, темне пиво. Солдати їли жадібно, обговорюючи дорогу. Я ж обережно пробувала кожен шматок, запам’ятовуючи смаки. Їхня кухня — інша, простіша, але поживна. Це важливо знати: звички їжі теж видають націю.

— Ви звідки, пані? — раптом наважився якийсь молодик за сусіднім столом, трохи п’яний. Його друзі захихотіли.
Я підвела на нього погляд. Довгий, холодний. Він здригнувся і відвернувся, бурмочучи щось собі під ніс. Інколи мовчання небезпечніше за слово. Вночі, лежачи у своїй кімнаті з вузьким вікном, я довго дивилася на темне небо. Зірки були іншими — трохи інакші сузір’я, ніж удома. І це знову нагадувало: я в дорозі. Я віддаляюся від усього, що знала. Але хіба це має значення? Моє завдання чітке. Моє майбутнє — не в зірках, а в моїй волі.

На ранок подорож тривала далі. Ми проїжджали через містечка, де мене вітали як наречену. Люди виходили на площу, кидали квіти під копита коней, але їхні посмішки не торкалися очей. Вони бачили в мені лише інструмент політики, частину угоди.

Ідеально. Чим менше мене сприймають як людину, тим легше мені грати свою роль.

Коли сонце схилилося до заходу, і на обрії з’явилися перші силуети чужих мурів, я відчула ледь відчутний холод усередині. Не страх. Очікування. Це був лише початок — але початок гри, у якій я не мала права програти.

— Камілло Ервіонн, — прошепотіла я сама собі, вдивляючись у далекі башти. — Запам’ятай: ти не наречена. Ти не радниця. Ти тінь, що прийшла за їхніми таємницями.

Карета котилася далі, і ніч насувалася на землю, накриваючи мене темною ковдрою.