Цикл І: Посольська наречена. Розділ 1: Від’їзд

Ранок був ясним, але повітря відчувалося важким, ніби саме воно знало, що я вирушаю не просто в іншу країну — а в пастку, створену чужим двором і хитрощами політики. Стоячи на порозі рідного дому, я спокійно вдивлялася в сад, де ще вчора сміялася дитячим сміхом. Сьогодні там тільки тиша, і я це відчуваю. Ні жалю, ні страху — лише холодна ясність.

— Камілло, ти чуєш мене? — голос батька порушив мої думки. Він стояв на ганку в чорному плащі, його обличчя було суворим, очі — розумними, але я читала там і тривогу. Не треба, я вже готова.

— Так, батьку, — промовила я спокійно, не ховаючи своїх думок. — Час рухатися.

Він підняв брови, ніби очікував іншої відповіді. Але я завжди говорила лише те, що потрібно. — Чужа країна, чужі закони. Твоя роль — наречена, радниця… і шпигунка. Ти знаєш, що від тебе очікують, — його слова прозвучали як наказ і водночас застереження.

Я кивнула. Не через страх — через розуміння. Не для батька, а для себе.

— Я знаю, — промовила тихо. — Все просто. Мета — досягти результату.

Батько нахилився ближче.

— Пам’ятай, Камілло, обличчя твоє повинно бути спокійним, навіть коли серце б’ється. Твоя розумова холоднокровність — твоя зброя. Не дозволяй емоціям втрутитися. Тобі доведеться довго мовчати, робити вигляд слабкості, навіть посміхатися. І ніколи не забувай: якщо все піде не так, врятує себе лише твоя рішучість. Твоя сила — у слові і дії. Ти можеш вбити короля, принца — але спершу залишишся непомітною.

Я слухала його як завжди: уважно, холодно, ніколи не втручаючись емоціями. У моєму розумі вже складалася стратегія. Кожна деталь — дорога, перехрестя, звички придворних — вже там, на карті моєї пам’яті. Я не помиляюся. Я — Камілла Ервіонн. Людина слова. Без жалю. Мати підійшла ближче, тихо, майже пошепки:
— Будь обережна, дитино. Вони інші… не довіряй нікому.

Я кивнула, зберігаючи спокійне обличчя. Сльози матері — її власна слабкість, яка мене не зачепить. Я вже давно навчилася відчужувати емоції.

— Не хвилюйтеся, — сказала я. — Я знаю, що роблю.

Її очі затремтіли, але вона мовчала. І це теж я врахувала. Вони обидві важливі: батько — мій стратегічний компас; мати — нагадування про людські слабкості, які я ніколи не проявлю. Коли карета рушила, я не озиралася.

Дорога переді мною була довгою, сповненою небезпек, інтриг і чужих очей, які чекали помилок. Я відчувала холодне задоволення від своєї готовності. Кожен крок, кожне слово — частина плану. Мета була проста: потрапити до столу короля, стати нареченою чи радницею, вивчити їхні таємниці, підготувати момент, коли можна буде нанести удар, і не дати себе викрити.

Моя подорож проходила через вузькі долини і кам’яні мостові. Я уважно спостерігала за кожним зустрічним, за стежками, які могли стати пасткою. Кожен перехід, кожен дозорний — потенційний ворог або інструмент. Я вже бачила їх у голові: карту столиці, розташування замку, звички придворних, навіть позиції шпигунів.

— Камілло, — промовила я тихо сама до себе, дивлячись на підіймання ранкового туману над річкою. — Твоя робота починається зараз. І ніхто, жодна людина, не зупинить тебе.

Моє серце не билося від страху. Його не було. Була лише холодна ясність і розуміння своєї місії. І в цьому розумінні — сила. Я знала: коли наступного разу ступлю на поріг чужої країни, мене сприйматимуть нареченою, радницею, може, навіть союзником. Але ніхто не здогадається, хто я насправді. Ніхто не побачить Каміллу Ервіонн — людину слова, людину дії, людину без жалю. Все буде зроблено ідеально. Спокійно. Холоднокровно. Так, як я завжди роблю. І я знала, що це лише початок.

А подорож в кареті, ще триватиме кілька днів. А якщо точніше три.