Дев*ята частина

«Ну який ви хам! Не требо мені грубіянити!» - голосно відповідала бармен Арману. «Кажу вам, наша Каміла не схожа на  вашу. Що ви думаєте, багатії. Що, якщо у вас є гроші, то тут усі перед вами стелитися будуть?! Людина живе своїм життям В неї свої плани. Не приїхала, бо не може. А у вас так все просто – помахав зеленою купюрою, так людина прибігла. Зараз, ага!» - репетувала  дівчина. Слова та поведінка чоловіка  вивела її з себе. Арман нервував. Бажання вдарити пискляву та нечемну барменшу аж спалювало його. Кулаки наче  свербіли. «Де вона живе? Назвіть мені її адресу?» - твердо проказав чоловік. «Де? А я звідки знаю! Вона живе  з бабусею. Але ми не так з нею знайомі, щоб у гості звати. Нічого не знаю», - відповідала бармен. «А хто знає? Де ваш головний?» - нервував Арман. «Він у командировці», - на ходу вигадала жінка, щоб вигородити чоловіка. Арман стукнув кулаком по стойці та вийшов на вулицю.

«Натаха, ну ти бачила, що за хамло тут тільки що було? Ну що за люди?!», - звернулася  жінка до офіціантки, яка протирала столики. «Жах!» - погодилася та зі сказаним.

Арман йшов центром міста та гадки не мав, де тепер шукати його втікачку. «Чому не сталося так, як тоді, коли я купував морозиво й мені вона трапилася сама собою?!» - злився він в душі. «Та як це так, що ця маленька стерва опиняється завжди на крок по переду?» - не вгамовувався Арман до самого вечора. «Вона вийде на роботу завтра. Тоді ми завітаємо та побачимо, твоя це Каміла чи інша», - намагався його заспокоїти один з охоронців. «По опису вона інша. Але щось мені підказує, що це моя дружина», -  холодно відповів йому Арман. На ранок вони повернулися у кафе, але Каміли не застали.  Їх зустрів господар та повідомив, що помічниця  повара захворіла. Він  подивився на чоловіків та відразу зрозумів, що це люди для нього небезпечні та дражнити їх  теж  ризиковано.  «Так вона – киянка. Звісно я перевіряв її прописку. Але я не залишив ніяких собі копій. Тому нічого вам про це не скажу. А де вона мешкала у Львові. Запитайте краще у   дівчат на кухні», -  відповів  Арсен та поспішив піти геть. Арман та охоронець обішли кафе з іншого боку та підійшли до  чорного виходу. Біля нього палило ілько осіб. Дві жінки та  чоловік. «А чи не знали ви таку собі Камілу?» - запитав усіх охоронець та показав фото з телефону. «Знали. Працює в нас  якась Каміла», - відповіла одна з жінок. Друга подивилася на фото та відповіла: «Це, мабуть, не вона. Бо ваша он яка доглянута та охайна. А  наша, як цуценя, що прибилося. Мала, руда. Худа та невиразна. Навряд це ваша Каміла. Вона у родички Альбіни мешкала. В неї  запитайте», - розповіла жінка. «А де ця Альбіна?» - перепитав чоловік. «Альбінка! Тут тебе кличуть!», - голосно прокричала друга жінка, витягнувши з рота цигарку. З дверей висунулася повненька білявка у високому поварському капелюсі. Вона обвила усіх очами та запитала: «Хто тут мене кличе?». «У ваших родичів мешкала така собі  Каміла Валієва?» - запитав знов охоронець. «Так. В бабусі моєї», - погодилася жінка. А адресу можна?» -  попрохав чоловік. Повариха знов подивилася на чоловіків. Другий., той що стояв подалі не сподобався їй зовсім. «Недобре в нього обличчя», - зазначила вона собі. «Добре. Але бабусю мою там не лякайте. У людини серце», - розповіла жінка. Вона позадкувала та закрила за собою двері. А через кілька хвилин вийшла та подала першому чоловіку папірець з адресою. Чоловіки пішли геть.

«Альбіна, що це було?» - запитала та з жінок, що розповідала про  Камілу. «Що, що? Мабуть НЛО. Кінчай палити! Тарілки вже зачекалися!»  нагримала Альбіна на жінку. Та плюнула, кинула цигарку та пішла за поварихою. Альбіна  моментально  дістала з кишені мобілку та зателефонувала родичці. «Бабунь, чуєш мене?» - проказала вона у слухавку. «Бабунь, як до тебе прийдуть два чоловіка, кавказької нації, то ти двері не відчиняй. Скажи, що тобі погано. А будуть питати про Камілу, скажи, що ви посварилися та вона з`їхала від тебе вчора. Куди, не відомо. Головне - двері не відчиняй. Домовилися!». Жінка  закінчила розмову та подивилася по сторонам. Її ніхто не чув. Посудомийка пішла у зал за посудом. А друга жінка ще була на вулиці. «Що це за птах такий – та Каміла? Дивне дівчисько!», - подумала повар на останок.

Чоловіки відвідали  літню жінку та все марно.

«Де її, дідько, носить? Я нутром відчуваю, що вона в місті!» - проричав Арман, виходячи з будинку. «Справа  не з простих», - підтакнув йому охоронець. «Та  гаразд. Треба перевірити усі супермаркети та базари. На щось вона має жити? Де її без диплому можуть прийняти? Тільки щось продавати або листівки роздавати», - подав ідею чоловік. «Зробимо!» - погодилися на його пропозицію. «Я маю повернутися на будівництво», - нервово повідомив Арман свого напарника. «Я зрозумів. Їдьте. А ми самі продовжимо пошуки втікачки», -  відповіли йому. «Й перевірте ще раз цю бабцю. Нехай хтось тут почергує», - дав ще один наказ господар. А у відповідь почув лише мугикання.

Каміла стояла на автобусній зупинці під зливою та сама не знала на що вона тут чекає. Коли злива перетворилася у невеличкий дощик, а Каміла  стала схожа на мокру курку, вона помітила що повз зупинки пройшла жінка та щось приліпила на прозору стіну Каміла вийшла з під навісу та підійшла до наліпки. Це була об`ява про роботу.

«Терміново. У цех по приготуванню пельменів та вареників  потрібні жінки. Можна без досвіду. Зарплатня стабільна, кожний тиждень».

Каміла відліпила об`яву та дістала з кишені мобілку. Через годину вона владнала усі свої справи. Ну буває ж таке, спочатку не щастить - не щастить, а потім  вдача сиплеться на тебе як новорічне конфетті. Каміла, хоч й виглядала  неохайно та дивно, але сподобалася господині. І та її прийняла на роботу та повела ще й до своєї тітки та поселила там жити. В маленькому будиночку, під старою черепицею, з садочком, де що сили цвіли хризантеми та жоржини. А по дорозі не як не могла збагнути, чого усі їдуть у великі міста, а от Каміла навпаки приперлася у маленьке.