Восьма частина

Каміла блукала містом. Подумки вона опустила руки та вже нічого не чекала від своєї прогулянки. Але раптом у вічі їй кинулася яскрава назва  кафе, яке розташовувалася в підвальчику. «Східна кухня для вас» - прочитала повільно Каміла. Вона опустилася по невеличких східцях та зазирнула у середину.  Кафе зустріло її приємними та рідними запахами знайомих спецій.  «А вам не потрібні офіціанти, чи повари. Може помічники?» - заптала дівчина.  До неї озирнувся не молодий чоловік та пильно придивився своїми темними очима: «А що ти вмієш?». «Я все вмію готувати. Бо я з родини… Мій тато з Азербайджану. Ось. І я вмію і нашу кухню, й українську й турецьку. Манти вмію та плов теж вмію!» - почала перелічувати свої вміння Каміла. «А  трудова книжка є та медична?» - запитав її чоловік. «Ні. Я ще ніде не працювала», -  зізналася дівчина. Чоловік дивився трохи недовірливо. Дівчина здавалося якоюсь дивною. Очі темні й шкіра смуглява, але коротке руде волосся. Що за маячня! Він, як батько ніколи не дозволив би своїм дочкам такий вигляд мати. Але,зараз не ті часи. Може в її родині дозволяють, як то кажуть, слідкувати за модою? Чоловік роздивлявся незнайомку та міркував щось своє. Потім поставив склянку на барну стійку, бо в руках тримав довгу склянку та ганчірку, та промовив: «Добре. Завтра приходь о восьмій. Подивимося, на що ти здатна. Візьми з собою змінне взуття!». «Дякую!» - радісно проказала Каміла та вибігла на вулицю. Потім збагнула, що вона не представилася та не познайомилася. Вона знов повернулася до кафе та підійшла до бару: «Вибачте! Але я не представилася. Мене Каміла звати, до речі». Чоловік похитав головою та протягнув їй руку: «А я  - Арсен.  Це моє кафе». Каміла потиснула  волохату чоловічу руку та трохи зніяковіла. «Тоді, до завтра?» - трохи запитально попрощалася вона. «До завтра!» - відповів господар, але  вже стверджувальним тоном.

Перед  працевлаштуванням Каміла вирішила остаточно змінити свій імідж. Ходити  влітку в перуці жарко та некомфортно. Навіть, якщо це дорога та якісна перука. Вона нарешті стала такою, якою хотіла себе бачити в новому житті. Відрізала нарешті свої довгі коси та перефарбувалося у руду, щоб не лякати роботодавця. Сподіваюся, що Арман не заявить у поліцію та  не застосує об`яв, на кшталт - за її голову – гроші. А то , де гарантія, що хтось не встоїть та за гроші видасть втікачку? Такі думки  іноді відвідували юну голівку, але швидко відлітали. Коли ти юний, хочеться думати, що все може бути тільки на краще й ніяк інакше. Каміла купила собі шкіряні капці для роботи на кухні та прийшла на перше своє робоче місце уся  схвильована. «Якщо ти вмієш готувати, то чого тобі нервувати? Знай собі – чисть картоплю, міси тісто!  Є повар, а ти – помічник!», - заспокоював господар дівчину, кажучи слова  з  легким кавказьким акцентом. Він поклав руку на плече дівчині та  вів її таким чином у кухню. «Знайомся, це Альбіна. Вона тут головна!» - представив він дівчину. До Каміли повернулася  білявка, приблизно тридцяти п’яти років – повненька в білому кітелі та з високим капелюхом на голові. Вона  посміхнулася кутиками  пухких губ.  Каміла  зазначила собі, що  в той зашарілися щоки, - «Напевне, теж  хвилюється?». «А це Каміла. Вона знає усю нашу кухню. Бажаю плідної співпраці. Дивіться мені тут!» - скомандував на останок  Арсен та вийшов. «Ну будемо знайомі! Ти  коледж закінчила. Молодий фахівець?» - з ходу запитали у  дівчини. «Ні. Я тільки школу закінчила. А потім приїхали сюди навчатися. Але вирішила, що поки попрацюю, щоб гроші були, а потім оберу виш», - випалила Каміла заздалегідь придуману легенду. «Що ж мені тебе все з нуля вчити?!» - обурилася жінка. «Не треба з нуля. Я дома сама все готувала. Мене й мати вчила та обидві мої бабусі. Я майже все вмію. Тільки от ніколи не працювала. Та не знаю, як це в кафе все буває…» -  заторохтіла дівчина з  переляку. « Ну добре. Подивимося, що там тебе бабусі твої навчили!, - пробурчала Альбіна, - Давай зроблю тобі екскурсію! Та треба підписати папери, що ти пройшла інструктаж з техніки безпеки». Поки водила Камілу кімнатами, то цікавилася, хто вона та звідки. «Так, значить ти теж, як і наш господар – їхня», - вивела жінка.  Потім подивилася, оцінюючи та запитала: «А чого ти пофарбована та з короткою зачіскою. Ваші ніби так не ходять?». «А я ходжу!» - більше нічого не знайшла, що відповісти Каміла. «Ну, твоя справа!» - згодилася з нею начальниця.  Повернулися у кухню. «Ну що, давай готуватися до приходу народу!, - сказала начальниця, -  Дивись, що в нас є та чого немає. Потім  треба робити заготівки. Так це робиться, запам’ятовуй!». Каміла дивилася пильно на жінку та трохи нервувала.  Альбіна це помітила та посміхнулася собі під ніс. А потім поспішила успокоїти дівчину. «Нічого, всього навчишся. Не панікуй! А краще починай чистити картоплю. А після обіду будемо поповняти наш запас  хінкалі. Ти хінкалі робити вмієш?» - наказала жінка. «Вмію» - твердо відповіла Каміла. Коли настав час робити заготівки хінкалі, жінки  розговорилися. «А де ти зупинилася у Львові?» - почала розпитувати дівчину Альбіна. «У хостелі, в центрі. Доречи тут близько. Але…», - Каміла не доказала, замовкла, підбираючи слово. «Дорого?» - перепитала співрозмовниця. «Так, - згодилася Каміла, - А ще не зручно. Жити з чужою людиною в кімнаті трохи лячно». «А в мене бабуся живе в двокімнатній квартирі сама. Хочеш запитаю її. Може погодиться здати тобі кімнату. Це звісно далеченько, але й в тебе своя кімната. І Бабуся моя не сама. Доглянута, так сказати». «Спитай!, - погодилася дівчина та додала, - А що це за район?». «На Сихові. Сихівський район, є такий  у нас. А сюди можна дістатися маршруткою. Є кілька  маршрутів. Тай тепер трамвай восьмий звідти ходить. Доїдеш», - повідомила жінка. «А чого ти нікуди не поступила, як школу закінчила?» - знов поцікавилася співрозмовниця. Камілі стало ніяково. Ну що, знову брехати? «Не захотіла. Хотіла побути трохи самостійною. Без батьків пожити…», - відповіла вона та трохи протягнула останні слова. «А, розумію. Я коли вчилася, то жила у гуртожитку. От де доросле життя та  веселощі водночас», - розповіла повар. «А ви де вчилися?» - запитала в неї Каміла. «А що теж хочеш?» -   перепитала та. Каміла тільки знизала плечима. «Як нибуть тобі розповім про своє студентське життя» - проказала жінка та почала ховати вироби з тіста у велику морозильну камеру.  Каміла дивилася на її спритні рухи та  задумалася.  Але Альбіна знов почала її розпитувати. А чого ти така пофарбована? А чого не в довгій спідниці, а в в джинсах та кедах? Невже вашим жінкам так можна? І як тебе батьки відпустили в інше місто. Закидала дівчину питаннями по самі вуха. Каміла навіть не очікувала такого інтересу до себе. Перший день здався їй неймовірно довгим та важким. Як вона дісталася свого хостела та як спати лягла, навіть не зрозуміла. Продзвонив будильник у телефоні й Каміла підхопилася від гучної музики. Подивилася у телефон та простогнала: «Вже ранок?».  На першій своїй роботі. Коли вона продавала морозиво, вона так не  втомлювалася. А ще в голову прибігла думка, що требо обзавестися  якоюсь більш правдивою легендо. А раптом Арман почне її шукати та знов звернеться на телебачення. От життя собі обрала. Невже мені прийдеться боятися своїх співробітників? Так вона бігла до кафе та міркувала дорогою.