Розділ 8. Привід для першого поцілунку та розмова без личини

«Жирний кит» не обтяжував себе портьєрами, і до рівня закладу Кульгавого Томаса йому явно було далеко. Але ця жадібність господаря таверни грала на руку Сімі з Яном.

В кімнаті на другому поверсі таверни було двоє. Седрика Сіма впізнала одразу, а от іншого — високо бородатого блондина з сережкою у вусі вона бачила вперше. Обидва чоловіка мали розхристаний вигляд. Блондин саме наливав у кухлі ром із характерної пляшки.

— З ким це княжич? — Сіма повернулася до Яна.

— Це капітан Срібні Вуса.

— То ми можемо звинуватити Седрика у зв’язках з піратами?

— У капітана є патент. Він корсар, поважна особа, а не якийсь там морський розбійник.

— Не бачу великої різниці, — фиркнула Сіма.

— Він платить податок короні.

— Та знаю я хто такі корсари, — Сіма знову припала то труби. В кімнаті таверни Седрик спрагло цілувався з капітаном. Обоє були вже без сорочок, а коли Седрик усадив капітана на стіл, то виявилося, що і без штанів.

— А що вони роблять? — зі щирим здивуванням поцікавилася Сіма.

— Ти про що? — Ян, який не зводив з неї дивного погляду, припав до свого далекогляда. — Ох! Панночко, вам не можна таке дивитися!

— Чому це? Цікаво ж… а як?...о!

— Панно! — Ян спробував забрати у Сіми трубу, але та тримала міцно. — Сімо! Припини негайно!

— Та коли я ще таке побачу? — заперечила дівчина.

Червоний як варений рак, Ян різко розвернув Сіму до себе і поцілував.

Поцілунок вийшов непристойно довгим. І приємним. І ніжним. Сіма сама незчулась, як почала відповідати. А коли теплі руки обняли за плечі, то притислась ще ближче до міцних грудей, не маючи волі відштовхнути.

Після поцілунку вони ще кілька митей дивилися один на одного.

— Нам час, — видихнув Ян.

— Ти нахаба, — відповіла Сіма.

— Я знаю. Ходімо, — Ян забрав обидві труби і сховав їх.

Сіма устала з підвіконня і кинула погляд на таверну «Жирний кит». Ян піймав її погляд і знову почервонів.

— Вибачте. Я не знав, — він забрав плащ.

— Як про це королю розповісти? — задумливо запитала Сіма, одягаючи каптур.

— Радий, що це не моя турбота.

— Зніми ілюзію.

— Я не…

— Ти небритий, я це відчула. А личина показує гладенькі щоки.

Ян знітився і провів долонею по обличчю. Сіма запалила над долонею маленький вогник — на пару хвилин її сили вистачить, і підсвітила собі. Борідка дійсно була. Акуратно підстрижена, розчесана, доглянута. І вуса. Волосся на пару тонів темніше, хвилясте, а не рівне, ніс довший і з горбинкою. Очі сині, а не карі.

— Дякую.

Ян мовчки пішов уперед.

Варто було їм вийти з майбутнього борделю, як уперіщив дощ.

— Трясця, — Сіма не стримала емоцій, кутаючись у плащ.

— Пристойні панни не лаються.

— То ти погано знаєш пристойних панн.

— Навіть сперечатися не буду. Йдіть за мною, перечекаємо негоду у таверні.

— Тільки не в «Жирному киті».

Вони обмінялися поглядами і несподівано для себе щиро розсміялися.

Ян узяв її за руку і вони побігли наввипередки із дощем. Два повороти — і вони вбігли в невелику, але затишну таверну під назвою «Золота рибка». Їм навіть пощастило зайняти останній вільний столик, не біля каміну, на жаль, а в дальньому кутку. Тож Ян дістав з кишені блакитний амулет, поклав його на стіл і активував. Тепло відразу огорнуло їх обох і ще невеликий простір довкола столика.

— А ти запасливий, — Сіма скинула плащ і задоволено потяглася.

— Життя навчило, — відповів Ян, сідаючи поряд.

 До столика підійшла пишногруда подавальниця на дві голови вища Яна і з пшеничною косою товщиною в руку.

— Що бажаєте?

— Гарячого вина і вечерю. Що у вас сьогодні?

— Риба смажена. Риба печена з травами. Юшка. А, іще мариновані акулячі плавники. Дорого, — рубленими фразами відповіла дівчина.

Сіма мимоволі затримала погляд на її руках: з такими м’язами подавальниця могла і вибивайлом працювати, а не тільки таці носити.

— Що ти хотіла б? — Ян звернувся до Сіми.

— Байдуже.

— Принеси нам печену рибу і яких-небуть овочів. Тільки без цієї морської капусти. Всього по дві порції.

— Риба велика, — зауважила подавальниця.

— А я голодний.

— Зараз все буде.

— Слухай, а що, коли ми їх викрадемо, обпоїмо і викладем посеред палацу… в одній із вітальнь. Щоб їх там знайшли, — задумливо промовила Сіма, коли подавальниця відійшла.

— Кого ти хочеш викрасти?

— Цього корсара і княжича, — Сіма не звернула уваги, що Ян звернувся до неї на «ти». — Тоді і докази не знадобляться. Король сам побачить, чому принцеса не може вийти заміж за Седрика.

— Я тебе боюсь, — щиро сказав Ян.

— Чому?

— Ти вигадлива і жорстока. І я не зможу викрасти капітана.

— А якщо когось найняти?

— Не спрацює. На судні надійна охорона. У нього в команді не тримають тих, хто погано несе варту. Капітан особисто перевіряє кожного. А охоронних чарів на кораблі більше, ніж на королівському палаці. Повір, я бачив плетіння і там і там. Корабель захищений надійніше.

— А як ти потрапив на корабель? Теж цілувався з капітаном?

— Що?! Ні! — так часто, як цього вечора, Ян ще не червонів. Подавальниця принесла замовлення, відразу зажадала оплату і, порахувавши монети, пішла.

— Я, коли з батьком посварився, вирішив в море податися, — він важко зітхнув. — Я і є Вільям Сокольский. Срібні Вуса взяв мене в свою команду. Тільки я там не затримався.

— Що, капітан не сподобався? — невинно кліпнула віями Сіма.

— Припини, а? — ще тяжче зітхнув хлопець. — Це був мій перший вихід в море. Виявилося, що в мене страшна морська хвороба. Тож мене висадили в першому ж порту. Не вийшло з мене благородного корсара, я навіть в жодному бою не побував.

— Зрозуміло, — Сіма відпила вина і спитала, наче в холодну воду з розгону вступила: — Хочеш познайомитися з принцесою? Вона хороша людина.