Глава 13

Спочатку вони домовилися писати одна одній раз на тиждень. Лілі навіть урочисто заявила, що це буде «дорослий і відповідальний графік листування», на що Камелія з дуже серйозним виглядом погодилася, хоча вже тоді підозрювала, що жодна з них не протримається в межах цього графіка й двох тижнів. Вона мала рацію. Перший лист від Лілі прийшов наступного дня після її повернення до Гоґвортсу, другий — через три дні, третій — ще за два. Потім сови між Коуквортом і замком почали літати так часто, що Маргарет одного разу пожартувала, ніби в їхній родині з'явилася ще одна домашня пташка, просто ця пташка чомусь не живе в будинку. Камелія тоді засміялася, а наступного ранку, отримавши чергового листа, подумала, що мама, можливо, не так уже й перебільшувала.

Поступово листування перестало бути подією. Воно просто стало частиною їхнього життя — такою ж природною, як ранковий чай, потріскування дров у каміні чи короткі розмови перед сном. Вони могли написати одна одній кілька сторінок про щось важливе, а могли витратити цілий аркуш на опис невдалої вечері, дивної поведінки сусіда чи суперечки через те, кому дістанеться останній шматок пирога. Іноді листи приходили щодня, іноді між ними минало кілька днів, але жодна вже не нервувала через мовчання. Вони знали, що воно нічого не означає. Просто сьогодні не було часу, завтра його теж могло не вистачити, а потім одна з них обов'язково сяде за стіл, візьме перо й напише: «Ти не повіриш, що сьогодні сталося».

Для Камелії ця простота була, мабуть, найціннішою частиною всього нового життя. Вона ще пам'ятала час, коли кожна розмова з Лілі здавалася випробуванням. Треба було вгадати правильний тон, не сказати зайвого, не зачепити стару образу, не показати, наскільки сильно насправді болить те чи інше слово. Тепер їй не потрібно було нічого вгадувати. Вона просто писала сестрі.

Лист від Лілі прийшов через кілька днів. Коукворт поволі відходив від січневих морозів: сніг ще лежав уздовж парканів і в затінених дворах, але вдень сонце вже затримувалося на небі трохи довше. До весни було ще далеко, проте зима вперше за довгий час перестала здаватися нескінченною.

Камелія саме закінчила вправи, які тепер виконувала самостійно, без постійного нагляду реабілітолога, коли у вікно тихо постукала сова.

Вона вже настільки звикла до цих візитів, що майже машинально відчинила кватирку, забрала лист і випустила птаха назад у холодне повітря. Потім поставила чайник і вмостилася за кухонним столом.

Почерк на конверті вона впізнала одразу.

Привіт, сестричко!

Ти маєш повне право сміятися з того, що зараз прочитаєш, бо я вже сама з себе сміюся.

Уяви: третій урок після канікул, трансфігурація, професорка Макґонеґел у чудовому настрої — що саме по собі вже майже диво, — і я, яка вирішила, що можу дозволити собі відволіктися буквально на хвилину.

Це була дуже погана ідея.

Поттер і Блек вирішили, що мій конспект виглядає надто нудно, і перетворили його на білого кролика. Я навіть не знала, що пергамент може так швидко бігати.

Найгірше було те, що це були мої записи. Тобто я буквально ганялася за власним домашнім завданням поміж партами, поки половина класу намагалася не сміятися вголос.

Макґонеґел насварила нас усіх трьох. Поттер і Блек намагалися виглядати винними, але в них це виходить приблизно так само переконливо, як у нашого тата — робити вигляд, що він більше не хоче торта.

Северус після уроку сказав, що вони обоє ідіоти. Поттер відповів, що це була «високохудожня трансфігураційна інсталяція».

Я не думаю, що Макґонеґел оцінила мистецький аспект.

До речі, Поттер знову питав про тебе. Схоже, він справді вирішив, що неодмінно має з тобою познайомитися. Я попередила його, що ти дуже швидко поясниш йому різницю між почуттям гумору й безвідповідальністю.

Чомусь він після цього лише ще більше зрадів.

А ще в мене скоро день народження.

Не нагадуй мені про це, будь ласка. Я начебто ще вчора була молодшою, а тепер усі навколо поводяться так, ніби п'ятнадцять — це якийсь дуже серйозний вік. Мама вже кілька разів питала, що я хочу отримати, тато загадково мовчить, а я підозрюю, що вони щось задумали.

Мені шкода тільки одного — що тебе не буде поруч.

Я знаю, що ти не можеш приїхати просто на день, і я не хочу, щоб ти через це засмучувалася. Просто... мабуть, я вперше зрозуміла, наскільки сильно хочу, щоб ти була поруч у такий день.

Але досить про сумне.

Мені дуже подобається отримувати твої листи. Не лише тому, що я сумую. А тому, що тепер я знаю, що відбувається вдома насправді, а не тільки те, що мама встигає написати між рецептами пирогів і нагадуваннями тепло вдягатися.

Тож пиши мені.

Про все. Навіть про те, як ти сваришся з мамою через чайник.

Хоча, знаючи тебе, мені здається, що це вже стало вашою сімейною традицією.

Твоя Лілі.

Камелія дочитала останній рядок і не стримала сміху.

Перед очима одна за одною виникали картинки з листа: Лілі, яка ганяється класом за власним конспектом, що втік у подобі білого кролика; Макґонеґел, яка напевно одним поглядом могла змусити цілий клас замовкнути; Поттер із його невичерпною впевненістю у власній геніальності; Блек, який, судячи з описів сестри, навряд чи поводився краще. І десь поруч — Северус. Його вона чомусь уявляла найвиразніше: похмурого, невдоволеного і цілком щиро переконаного, що всі навколо поводяться як ідіоти. Камелія усміхнулася ще ширше. Ще кілька місяців тому Гоґвортс був для неї лише частиною знайомої історії, світом, який вона знала наперед і водночас зовсім не знала. Тепер він поступово ставав реальним. Не замком із книжки, не набором знайомих імен, а місцем, де Лілі жила щодня: запізнювалася на уроки, сварилася з друзями, сміялася, отримувала догани й писала сестрі вечорами. І, мабуть, саме тому Камелія так чекала цих листів. У них Лілі повертала їй не минуле, а щось значно важливіше — можливість бути присутньою в її житті, навіть перебуваючи за сотні кілометрів.