Глава 11

Лілі давно помітила одну дивну закономірність: якщо залишити Северуса самого, він читатиме. Якщо залишити Камелію саму, вона теж читатиме. А якщо випадково залишити їх удвох… найімовірніше, вони читатимуть мовчки. І, що найдивніше, обох це абсолютно влаштовуватиме.

Лілі ще кілька секунд спостерігала за цією майже комічною картиною. Камелія сиділа біля вікна, зручно вмостившись у кріслі з книгою на колінах. Поряд, на столику, остигав чай, про який вона, схоже, давно забула. За кілька будинків звідси, якщо вірити здоровому глузду й багаторічним спостереженням, Северус зараз сидів у такій самій позі — тільки замість «Історії Гоґвортсу» читав щось із зіллєваріння.

— Ні, — рішуче сказала Лілі, застібаючи пальто. — Так не піде.

Камелія відірвала погляд від сторінки й здивовано подивилася на сестру.

— Що саме?

— Ви обоє.

— Ми?

— Саме ви.

Камелія озирнулася, ніби хотіла переконатися, що в кімнаті немає ще когось. Потім знову подивилася на Лілі.

— А що ми зробили?

— Ось саме, що нічого! Залишилося три дні до завершення канікул, а ви поводитеся так, ніби вам по сімдесят років. Читаєте, п'єте чай, знову читаєте…

Камелія задумливо нахилила голову.

— Це дуже поважний вік.

— Не змінюй тему.

— Я й не змінюю.

— Змінюєш.

— Лілі, я лише констатую факт.

— Ось! Уже й говориш, як професор.

Камелія тихо засміялася. Останнім часом такі моменти траплялися дедалі частіше: короткий сміх, легка усмішка, звичайна суперечка через якусь дрібницю. Наче між ними поступово відновлювалося щось давно втрачене, і Лілі вже не боялася необережним рухом це зруйнувати.

— Це настільки погано?

— Це страшно.

Вона рішуче підійшла до крісла й без зайвих церемоній забрала книгу з рук сестри.

— Одягайся.

Камелія підняла на неї брови.

— Навіщо?

— Бо ми йдемо гуляти.

Вона перевела погляд на засніжене вікно. За склом повільно падав сніг, а морозне повітря, здавалося, навіть крізь шибку нагадувало про себе холодним відблиском на склі.

— Надворі мороз.

— Саме тому.

— Це не пояснення.

— Це чудове пояснення.

— Для кого?

— Для мене.

Камелія похитала головою, але в її очах уже світилася усмішка. Вона добре знала цей тон. Якщо Лілі щось вирішила, переконати її було майже неможливо. Та, можливо, цього разу їй і не хотілося сперечатися.

— Ти сьогодні дивно енергійна.

— Бо хтось у цьому домі має рятувати вас від передчасної старості.

— Мені п'ятнадцять.

— Ось бачиш. Уже навіть вік пам'ятаєш.

— Лілі…

— Жодних заперечень.

Камелія ще кілька секунд дивилася на сестру, а потім здалася. Вона вже звикла до того, що Лілі часом поводилася так, ніби мусила надолужити всі ті роки, коли не могла бути поруч.

— Добре. Але якщо я замерзну…

— Не замерзнеш.

— Звідки така впевненість?

— Бо я вже придумала маршрут.

Камелія підозріло примружилася.

— Чомусь це звучить як погроза.

— Можливо, зовсім трішечки.

За двадцять хвилин вони вже стояли біля будинку Снейпів. Лілі без вагань постукала у двері. Кроки почулися майже одразу, і за мить на порозі з'явився Северус. Він ковзнув поглядом по Лілі, потім по Камелії й трохи насупився.

— Щось сталося?

— Так, — серйозно відповіла Лілі.

Його обличчя миттєво стало уважнішим.

— Що?

— Ми прийшли тебе викрасти.

Запала мовчанка. Северус кілька секунд дивився на неї так, ніби намагався вирішити, чи вона жартує, чи остаточно втратила здоровий глузд.

— Це якась нова форма божевілля?

— Ні. Це свіже повітря.

— Тоді ще гірше.

— Значно.

— Я нікуди не піду.

— Підеш.

— Ні.

— Так.

Він повільно перевів погляд на Камелію. Вона стояла поруч, загорнувшись у пальто, і вже ледве стримувала усмішку. Здавалося, вона заздалегідь знала, що ця розмова закінчиться саме так.

— І ти теж береш у цьому участь?

— Якщо чесно, я теж не планувала гуляти.

— Бачиш? — спокійно сказав Северус, дивлячись на Лілі. — Хоч одна розсудлива людина.

— Але…

Він насторожено примружився, чекаючи продовження.

— Лілі має рацію.

Северус важко зітхнув.

— Ви домовилися заздалегідь?

— Ні.

— Це ще гірше.

Камелія злегка знизала плечима.

— Свіже повітря справді корисне.

— Дуже медичне пояснення.

— Іншого не маю.

Лілі переможно схрестила руки на грудях.

— Двоє проти одного.

— Це змова.

— Це турбота.

— Я не просив про турботу.

— Саме тому ми й прийшли.

Северус подивився спочатку на Лілі, потім на Камелію. Обидві мовчки чекали. Він явно розумів, що сперечатися далі марно, і, судячи з виразу обличчя, найбільше його дратувало саме це усвідомлення.

Нарешті він приречено похитав головою.

— Добре.

Лілі широко всміхнулася.

— Я знала, що ти погодишся.

— Ти просто не залишила мені іншого вибору, — буркнув він.

— Це дрібниці.

— Для тебе, можливо.

Він уже хотів зачинити двері, але Лілі встигла кинути йому навздогін:

— І вдягни шарф!

Северус завмер на сходах. Повільно обернувся.

— Лілі.

— Що?

— Я сам здатний визначити, коли мені холодно.

— А я здатна визначити, що ти впертий.

Камелія тихо прикрила губи рукою, ховаючи усмішку. Северус помітив це, але вирішив не коментувати.

— Зачекайте хвилину.

Коли двері зачинилися, Камелія повернулася до сестри.

— Ти завжди така… наполеглива?

— Лише коли це необхідно.

— І часто це необхідно?

— Коли йдеться про Северуса? Майже завжди.

За хвилину він повернувся… у шарфі.

Лілі нічого не сказала. Лише дуже задоволено всміхнулася. Северус це помітив і скривився.