Глава 12

Лілі не любила останній день канікул.

Здавалося б, нічого особливого в ньому не було: той самий будинок, той самий сніданок, знайомі голоси батьків, запах маминого чаю й тихе потріскування дров у каміні. Але щороку цей день мав особливий присмак — ніби хтось непомітно починав відраховувати години до моменту, коли знову доведеться залишити дім.

Раніше вона майже не помічала цього відчуття. Гоґвортс був для неї другим домом, місцем, куди вона поверталася з нетерпінням. Навіть коли вони з Петунією майже перестали розмовляти, від'їзд не здавався таким важким. Лілі знала: мине кілька місяців, і вона знову приїде додому, а тут усе залишиться таким самим. Тепер усе змінилося. Вона сиділа біля вікна, дивлячись, як за склом повільно кружляє сніг, і несподівано зрозуміла, що зовсім не хоче їхати. Не тому, що розлюбила Гоґвортс і не тому, що боялася нового семестру. Просто вперше за багато років їй було добре вдома. Вона більше не відчувала між собою та сестрою тієї невидимої стіни, через яку кожне слово доводилося обережно зважувати, а деякі теми — оминати зовсім. За ці кілька тижнів вони навчилися говорити одна з одною так просто, ніби втрачений час нарешті почав повертатися.

— Знову замислилася?

Голос матері змусив Лілі озирнутися. Маргарет поставила перед нею чашку гарячого какао й сіла поруч. Лілі обхопила долонями теплу чашку, вдивляючись у пару, що підіймалася над нею.

— Трохи.

Маргарет уважно подивилася на доньку й лагідно поправила вибите пасмо рудого волосся.

— Не хочеш їхати?

Лілі опустила очі на какао. Раніше вона б відповіла майже одразу: «Хочу», не замислюючись і навіть не намагаючись розібратися у власних почуттях. Але тепер брехати не хотілося.

— Хочу... — тихо сказала вона після короткої паузи. — Але водночас не хочу.

Маргарет лише кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала.

— Це нормально.

— Справді?

— Звичайно. Просто тепер у тебе є причина сумувати за домом.

Лілі тихо всміхнулася. Так. Причина справді була. І, мабуть, уперше вона не боялася цього відчуття.

Саме в цей момент на кухню повільно зайшла Камелія. Вона ще не до кінця прокинулася: волосся трохи розкуйовдилося після сну, а на плечах лежав теплий вовняний кардиган, який мама змушувала її вдягати щоранку. Побачивши Лілі, Камелія усміхнулася тією спокійною, ледь помітною усмішкою, до якої Лілі останнім часом уже встигла звикнути.

— Доброго ранку.

— Доброго, сонько, — усміхнулася Лілі.

— Я не сонько.

— Звичайно. Просто випадково прийшла на сніданок останньою.

Камелія сіла навпроти й із удаваною серйозністю відповіла:

— Це була ретельно продумана стратегія.

— І яка ж?

— Почекати, поки чай трохи охолоне.

Лілі тихо засміялася. Ще кілька місяців тому вона навіть не могла уявити, що одного ранку сидітиме за кухонним столом і так легко сміятиметься разом із сестрою. Камелія помітила її погляд і трохи нахилила голову.

— Щось не так?

— Ні, — Лілі повільно похитала головою. — Просто подумала, що дуже сумуватиму за цими ранками.

На мить у кухні стало тихо. Камелія поставила чашку на стіл і подивилася на сестру так уважно, що Лілі навіть трохи ніяково стало від власних слів.

— Я теж сумуватиму, — сказала вона зовсім тихо. — Але це не означає, що вони закінчилися.

Лілі здивовано підняла брови.

— Ти ж повернешся на Великдень. Потім — на літні канікули. А між цим у нас будуть листи. Не так уже й мало способів залишатися поруч.

Лілі усміхнулася. Дивно. Ще зовсім недавно саме вона намагалася підтримати сестру після лікарні, підбирала слова, переконувала її не боятися майбутнього. Тепер усе частіше виходило навпаки. Камелія не намагалася втішити її красивими словами — просто нагадувала про речі, які нікуди не зникали лише через відстань.

Дорога до вокзалу минула надто швидко. Лілі сиділа біля вікна автомобіля, спостерігаючи, як за склом повільно змінюються знайомі вулиці Коукворта. Здавалося, ніби місто навмисне не поспішало відпускати її. Засніжені дахи будинків, голі дерева вздовж дороги, невеликі крамнички, повз які вони проїжджали десятки разів, — усе це раптом стало напрочуд дорогим. Раніше вона майже не звертала уваги на ці дрібниці, адже думками вже була в Гоґвортсі. Сьогодні ж ловила себе на бажанні запам'ятати кожну деталь, ніби попереду була не звичайна чверть навчання, а довга розлука.

На платформі панувала звична метушня. Батьки обіймали дітей, хтось востаннє перевіряв валізи, молодші школярі схвильовано крутилися навколо візків із багажем, а над усім цим стояв знайомий гул десятків голосів. Для Лілі ця картина давно стала звичною, але цього разу вона дивилася на неї інакше. Їй хотілося ще хоч трохи побути поруч із сім'єю.

Джон, як завжди, намагався приховати хвилювання жартами. Він допоміг поставити валізу біля поїзда й, поплескавши доньку по плечу, сказав, що цього року сподівається отримати менше листів від декана з описом чергових пригод. Маргарет лише усміхнулася на ці слова, хоча добре знала, що її чоловік хвилюється не менше за неї. Вона поправила Лілі комір мантії, ніби та була ще зовсім маленькою дівчинкою, і тихо попросила не забувати тепло вдягатися, навіть якщо в замку знову добре топитимуть.

Лілі терпляче вислухала обох, а потім перевела погляд на Камелію. Сестра стояла трохи осторонь, тримаючи руки в кишенях теплого пальта. За останні тижні вона вже почувалася значно впевненіше, але тривалі прогулянки все ще давалися їй нелегко, тому навіть зараз було помітно, що вона трохи втомилася. Та попри це Камелія усміхалася — спокійно й тепло, саме тією усмішкою, до якої Лілі вже встигла звикнути.

Коли батьки на мить відійшли вбік, Камелія тихо сказала:

— Знаєш, я все ще хвилююся.

Лілі повернулася до неї.

— Через навчання?

Камелія ледь схилила голову.

— Ні. Через те, що мені здається, ніби ці канікули були надто хорошими. Я весь час боюся прокинутися й зрозуміти, що ми знову перестали розмовляти.