Глава 10

За вікном повільно сипав сніг. Він укривав подвір'я рівним білим покривалом, приглушував звуки вулиці й робив зимовий вечір напрочуд тихим. У каміні потріскували поліна, наповнюючи вітальню м'яким теплом, яке так відрізнялося від лікарняної стерильності, до якої Камелія звикла за довгі місяці.

Минуло лише кілька днів після Різдва.

Здавалося, у будинку майже нічого не змінилося. Маргарет, як і раніше, вечорами в'язала біля вікна. Джон читав газету, час від часу коментуючи новини так голосно, ніби сперечався з журналістами особисто. За вікном усе так само падав сніг, а старий годинник у вітальні неквапливо відміряв хвилини.

І все ж зміни були.

Найважливіші з них не впадали в око.

Ще кілька місяців тому, повернувшись із Гоґвортсу, Лілі майже одразу зачинялася у своїй кімнаті. Тепер вона сиділа у вітальні, розклавши на журнальному столику пергаменти, чорнильницю й підручники. Час від часу вона щось швидко записувала, хмурилася, перекреслювала написане й починала знову.

Поруч, загорнувшись у легкий плед, сиділа Камелія. На її колінах лежала товста книга в темно-зеленій палітурці.

«Історія Гоґвортсу».

Між сторінками вже виднілися кольорові закладки. Деякі розділи вона перечитувала по кілька разів, намагаючись зрозуміти не стільки самі події, скільки людей, які їх створили.

Маргарет крадькома спостерігала за доньками поверх в'язання.

Вона нічого не казала.

Боялася навіть словом порушити цю крихку рівновагу.

Після тієї ранкової розмови на кухні між сестрами ніби зникла невидима стіна. Вони ще не стали такими, як колись у дитинстві, але тепер між ними більше не було тієї болісної настороженості. Вони могли мовчати поруч, і це мовчання вже не вимагало пояснень.

Камелія перегорнула сторінку.

— Цікаво...

Лілі не підвела голови від пергаменту.

— Що саме?

— Тут написано, що стеля Великої зали не зачарована так, щоб показувати будь-яке небо. Вона відображає саме те, що зараз над замком.

— Так.

— Тобто якщо надворі гроза, її видно і всередині?

— Саме так.

Камелія замислено усміхнулася.

— Гарна ідея.

— Для учнів не завжди, — відгукнулася Лілі. — Особливо коли сидиш на контрольній, а над головою блискавки.

— Зате атмосферно.

Лілі тихо пирхнула.

— Дуже. Особливо якщо професор саме вирішив перевірити, чи ти вивчив три розділи за один вечір.

— Це ти зараз випадково про себе?

— Ні.

Вона зробила паузу.

— Абсолютно навмисно.

Камелія тихо засміялася.

Джон опустив газету.

— Про що цього разу?

— Про навчання, — відповіла Камелія.

— Уже співчуваю.

— Дякую, тату, — сухо мовила Лілі, не відриваючись від записів.

— Завжди радий підтримати.

Маргарет похитала головою.

— Не заважай дитині.

— Я не заважаю. Я морально підтримую.

— Саме цього вона зараз і потребує, — усміхнулася Камелія.

— От бачиш, мене розуміють.

— Не впевнена, що саме так, як тобі хотілося б.

Навіть Лілі тихо засміялася.

У вітальні знову запанувала спокійна тиша.

Було чути лише потріскування дров, шелест сторінок і тихе поскрипування пера по пергаменту.

Камелія ще трохи почитала, а тоді задумливо промовила:

— Знаєш... мені подобається ця книга.

— Справді? — Лілі нарешті підняла голову. — Якщо чесно, більшість учнів відкриває її лише перед іспитами.

— Даремно.

— Чому?

Камелія обережно закрила книгу, залишивши між сторінками закладку.

— Бо вона не лише про історію. Вона пояснює, звідки взялися традиції, чому факультети саме такі, чому одні речі вважаються важливими, а інші — ні. Якщо хочеш зрозуміти людей, варто спочатку зрозуміти світ, у якому вони виросли.

Лілі якийсь час мовчала.

Потім усміхнулася.

— Ти знаєш... мені здається, професор Бінс був би в захваті від твоїх слів.

— Це добре?

— Ні.

Камелія здивовано підняла брови.

— Він примудряється зробити нудною навіть найцікавішу тему.

— Це треба вміти.

— Повір, він у цьому справжній майстер.

Усі тихо засміялися.

Лілі знову нахилилася над домашнім завданням.

Минуло кілька хвилин.

Раптом вона завмерла.

Перо застигло над пергаментом.

— Ні...

Камелія відклала книгу.

— Що сталося?

Лілі заплющила очі й безсило потерла чоло.

— Яка ж я...

Вона так і не закінчила речення.

— Лілі?

— Я залишила підручник із трансфігурації в гуртожитку.

Запала коротка тиша.

— Це дуже погано? — обережно запитав Джон.

— Для людини, яка має написати домашнє завдання саме з трансфігурації?

Він подумав.

— Звучить не надто обнадійливо.

— Узагалі не обнадійливо.

Маргарет співчутливо зітхнула.

— А не можна зробити його після канікул?

Лілі похитала головою.

— Можна.

— То в чому проблема?

— У тому, що тоді доведеться не спати пів ночі.

— Макґонеґел цього не оцінить, — із приреченим виглядом додала вона.

Камелія задумливо постукала пальцем по обкладинці книги.

— А хтось із твоїх друзів не має цього підручника?

Лілі вже хотіла автоматично відповісти, але раптом завмерла.

Повільно підняла голову.

Її очі округлилися.

— Стривай...

Камелія всміхнулася.

— Схоже, ти щось згадала.

— Северус.

— М-м?

— У нього точно є цей підручник.

На обличчі Лілі з'явилося таке полегшення, ніби вона щойно знайшла загублену відповідь на іспиті.

— Якщо він удома, то позичить мені його на кілька днів.

Вона вже підвелася з дивана, на ходу натягуючи теплий светр.

Потім раптом обернулася до Камелії.

— Підеш зі мною?

Камелія здивовано кліпнула.