Глава 9

Лілі майже не спала.

Після вечері вона довго лежала із заплющеними очима, дослухаючись до тиші старого будинку. Кілька разів їй здавалося, що вона чує кроки за дверима, але щоразу це виявлявся лише вітер, який тихо торкався гілок дерев за вікном.

Коли за вікном лише почало сіріти, вона зрозуміла, що більше не засне.

Обережно, щоб не розбудити батьків, Лілі спустилася сходами. У будинку було тихо. Лише з кухні пробивалася тонка смужка теплого світла.

«Мама вже прокинулася?» — майнула думка.

Та, зазирнувши до кухні, вона завмерла.

Біля кухонної шафи стояла Камелія. Навшпиньки вона тягнулася до верхньої полиці, де стояв великий порцеляновий заварник. Пальці вже майже торкнулися ручки. Ще трохи…

Камелія обережно підтягнула його до краю полиці, взялася обома руками й підняла. Та майже одразу ледь помітно здригнулася. Заварник виявився важчим, ніж вона очікувала. Права рука злегка затремтіла. Вона повільно вдихнула, ніби збираючись із силами.

У цю ж мить за її спиною тихо пролунав голос:

— Дай.

Камелія різко озирнулася. Вона навіть не почула, як Лілі зайшла до кухні.

— Я…

Не встигла договорити.

Лілі вже стояла поруч. Дуже обережно, щоб не вихопити заварник із рук, вона підтримала його знизу.

— Обережно.

Камелія машинально відпустила ручку.

Лілі мовчки поставила заварник на стіл, дістала з шафи чай, дві чашки й поставила чайник на плиту. Вона рухалася впевнено, наче їй потрібно було чимось зайняти руки, щоб не залишитися наодинці з думками.

Камелія кілька секунд мовчки спостерігала за сестрою. Вона зовсім не очікувала побачити її тут. Тим більше — такою.

— Ти не спиш? — тихо запитала вона.

Лілі похитала головою.

— Не змогла.

Запала тиша.

Вода повільно починала нагріватися. Лілі вже потягнулася до коробки з чаєм, коли Камелія тихо сказала:

— Не так.

Лілі здивовано озирнулася.

— Що?

Камелія ледь усміхнулася.

— Зачекай, поки вода закипить. Інакше чай буде гірким.

Лілі мовчки перевела погляд із чайника на сестру.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Кутики її губ ледь здригнулися.

— Я цього не знала.

— Тепер знаєш.

Знову стало тихо.

Та цього разу тиша вже не була схожою на вчорашню. Вона більше не різала й не тиснула. Вона була лише трохи незручною, ніби обидві ще не знали, з яких слів почати.

Лілі сперлася долонями на кухонну стільницю. Камелія стояла поруч. Вони мовчки дивилися, як у чайнику дедалі голосніше шумить вода.

Попереду було багато слів.

Але вперше за довгий час жодна з них не поспішала тікати.

Коли чайник тихо засвистів, Лілі першою порушила мовчання.

— Уже закипів.

Вона вимкнула плиту й обережно налила окріп у заварник.

Камелія уважно спостерігала за її рухами.

— Тепер правильно? — запитала Лілі, не дивлячись на сестру.

— Майже.

— Майже?

— Тепер треба трохи зачекати.

Лілі тихо зітхнула.

— Ти страшенно прискіплива до чаю.

— Лікарська звичка.

— До чаю?

— До всього.

Лілі тихо фиркнула.

Цей звук був майже схожий на сміх.

Вони сіли за кухонний стіл. За вікном повільно падав сніг. Будинок ще спав. Здавалося, увесь світ звузився до цієї маленької кухні, двох чашок і тиші між ними.

Минуло кілька хвилин.

Нарешті Лілі тихо сказала:

— Я весь вечір думала про те, що ти сказала.

Камелія не поспішала відповідати. Лише уважно дивилася на сестру.

— І?

Лілі повільно провела пальцем по краю чашки.

— Я справді думала… що ти мене ненавидиш.

Камелія здивовано звела брови.

— Ненавиджу?

— Після того, що сталося.

— Лілі…

— Дай договорити, будь ласка.

Камелія мовчки кивнула.

— Після аварії я боялася заходити до твоєї палати. Боялася дивитися на тебе. Коли ти була без свідомості, мені здавалося, що якщо ти прокинешся, то перше, що зробиш, — попросиш мене піти.

Вона гірко всміхнулася.

— А коли ти не прокидалася… я взагалі почала боятися лікарні.

Камелія мовчала.

— Потім ти прийшла до тями. Я хотіла поговорити. Чесно. Але кожного разу…

Лілі заплющила очі.

— Кожного разу мені здавалося, що я не маю права навіть заходити до тебе.

— Чому?

— Бо це я…

Вона так і не закінчила речення.

Камелія тихо зітхнула.

— Лілі.

Сестра підняла на неї очі.

— Якби я тебе ненавиділа… ти думаєш, я дозволила б тобі щойно зіпсувати мій чай?

Лілі кліпнула, не одразу зрозумівши сказане. Потім перевела погляд на чашку.

— Він справді зіпсований?

— Ні.

Камелія ледь усміхнулася.

— Але ти ж не знаєш цього напевно.

Лілі не втрималася й тихо засміялася.

Недовго.

Лише на мить.

Та цього вистачило, щоб напруга між ними трохи відступила.

Камелія обхопила чашку долонями.

— Я не ненавиджу тебе. Ніколи не ненавиділа.

Лілі більше нічого не сказала. Лише мовчки дивилася на пару, що здіймалася над чаєм, і вперше за дуже довгий час дозволила собі повірити, що, можливо, весь цей час вона помилялася.

Кілька хвилин вони мовчки пили чай.

За вікном тихо падав сніг, а кухня поступово наповнювалася ароматом бергамоту.

Першою чашку на стіл поставила Лілі.

— Учора ти сказала… — вона трохи зам'ялася. — Що справа не в сходах.

Камелія повільно кивнула.

— Так.

— Тоді… у чому?

Камелія не відповіла одразу. Вона дивилася в чашку так, ніби намагалася знайти відповідь серед темного чаю.

— Пам'ятаєш, коли ми були маленькими, ми щосуботи будували халабуду в саду?

Лілі здивовано усміхнулася.

— І щоразу казали, що цього разу вона точно вистоїть після дощу.

— А вона розвалювалася.