Глава 8

Маргарет прокинулася ще до світанку.

Будинок був тихим.

Лише старий годинник у вітальні рівномірно відбивав секунди, а за вікнами повільно падав густий грудневий сніг. На подвір'ї вже лежав тонкий білий покрив, що приховав стежку до хвіртки й перетворив сад на зимову листівку.

Вона ще кілька хвилин лежала із заплющеними очима, усміхаючись самій собі.

Сьогодні вся родина знову буде вдома.

Від цієї думки на душі ставало незвично тепло.

Учора ввечері Джон, як завжди, пожартував, що після двох місяців лікарняної їжі він готовий з'їсти цілу індичку самотужки. Камелія лише тихо всміхнулася й зауважила, що після такого різдвяного застілля їй, як лікарці, довелося б терміново рятувати його шлунок.

Маргарет тоді розсміялася.

Це був один із тих рідкісних моментів, коли сміх лунав у їхньому будинку легко, без напруження.

Так, як колись.

Вона підвелася й одразу рушила на кухню.

Сьогодні хотілося, щоб усе було ідеально.

Невдовзі на плиті закипів чайник. Духовка повільно нагрівалася, а з комори одна за одною з'являлися продукти, які Маргарет приготувала ще кілька днів тому.

Незабаром на кухню зайшов Джон.

— Ти знову не спиш із п'ятої ранку?

— Не можу.

Він усміхнувся.

— Хвилюєшся?

— Трохи.

Джон підійшов ближче й поцілував її в скроню.

— Усе буде добре.

Маргарет хотіла відповісти, але в цей момент у коридорі почулися повільні кроки.

Камелія.

Вона ще не ходила так швидко, як до аварії. Лікарі попереджали, що після тривалого перебування в комі та місяців реабілітації організму потрібен час, щоб повністю відновитися. Проте з кожним днем її хода ставала дедалі впевненішою.

— Доброго ранку, — тихо привіталася вона.

— Тобі треба було ще відпочити, — лагідно сказала Маргарет.

— Я виспалася.

Камелія сіла за стіл і мимоволі перевела погляд на вікно.

— Гарно...

— Снігу насипало чимало, — погодився Джон.

Кілька хвилин вони мовчки пили чай.

Ця тиша більше не була незручною.

Маргарет уже навчилася її не боятися.

Камелія взагалі говорила небагато.

Але коли говорила, завжди уважно добирала слова.

— О котрій прибуває потяг? — запитала вона.

— Об одинадцятій, — відповіла Маргарет.

— Ми виїдемо трохи раніше, — додав Джон. — Не хочу запізнитися.

Камелія кивнула.

— Добре.

Маргарет уважно подивилася на неї.

— Ти рада, що Лілі приїжджає?

Камелія трохи замислилася.

— Так.

Відповідь прозвучала спокійно.

Без вагань.

Маргарет відчула, як усередині щось полегшено відпустило.

Саме цього вона й боялася найбільше.

Що Камелія не захоче бачити сестру.

Що між ними назавжди залишиться та страшна прірва, яка виникла після того дня.

Але, схоже, вона помилялася.

Камелія була готова почати все спочатку.

Маргарет усміхнулася.

— Знаєш... мені здається, це Різдво буде особливим.

Джон підтримав її усмішкою.

— Уперше за довгий час ми всі будемо вдома.

Камелія нічого не відповіла.

Лише подивилася у вікно, де великі сніжинки неквапливо вкривали подвір'я новим білим шаром.

Маргарет бачила лише те, що хотіла бачити.

Їй здавалося, що найважче вже залишилося позаду.

І вона зовсім не здогадувалася, що справжнє випробування для їхньої родини ще навіть не почалося.

Дорога додому минула швидко.

Маргарет майже без упину розпитувала Лілі про навчання, викладачів і друзів. Джон жартував, що після всіх цих розповідей йому вже самому хочеться вступити до Гоґвортсу, хоча він і не має жодного уявлення, чого саме там навчають.

Лілі сміялася.

Маргарет ловила себе на думці, що скучила навіть за цим сміхом.

Коли автомобіль звернув на знайому вулицю, вона відчула, як серце забилося швидше.

— Приїхали, — тихо сказала вона.

Біля будинку все було так, як завжди.

Невеликий садок, припорошений снігом.

Вінок на вхідних дверях.

Тепле світло у вікнах.

Дім ніби сам чекав на повернення старшої доньки.

Маргарет першою вийшла з машини.

Лілі затрималася лише на мить, вдихаючи морозне повітря, а тоді пішла до дверей.

Вони навіть не встигли постукати.

Двері відчинилися.

На порозі стояла Камелія.

На ній був теплий в'язаний светр кольору топленого молока, темні домашні штани, а світле волосся було недбало зібране в низький хвіст.

— Привіт, — тихо сказала вона.

Лілі завмерла.

Минуло лише кілька секунд.

— Привіт...

Їхні погляди зустрілися.

Жодна не знала, що сказати далі.

— Не стійте на холоді, — усміхнулася Камелія. — Заходьте.

У будинку пахло корицею, мандаринами й свіжою випічкою.

На журнальному столику у вітальні вже стояв чайник, чашки й велика тарілка домашнього печива.

— Я подумала, що ви змерзнете після дороги, — сказала Камелія трохи ніяковіло. — Тому вирішила заварити чай...

Маргарет навіть не встигла відповісти.

— Камеліє! — майже одночасно вигукнули вони з Джоном.

Дівчина здивовано перевела погляд спочатку на матір, потім на батька.

— Що сталося?

— Ти ж не повинна була всім цим займатися!

— Треба було дочекатися нас.

— Лікар казав не перевтомлюватися.

Камелія кліпнула очима.

— Я лише поставила чайник...

— Але ж ти ще не повністю відновилася.

— Мамо...

— А якби ти послизнулася?

— Тату, я не...

— Тобі потрібно більше відпочивати.

Камелія мовчки вислухала їх обох.

Потім тихо зітхнула.

— Я заварила чай.

Не пробігла марафон.

У кімнаті запала тиша.

Маргарет лише тепер зрозуміла, що Лілі мовчки спостерігає за цією сценою.

Камелія всміхнулася — спокійно, майже вибачливо.