Глава 7

Гоґвортс перед Різдвом завжди змінювався.

Здавалося, навіть старовинний замок ставав теплішим. Уздовж холодних кам'яних стін тягнулися гірлянди з ялинових гілок, переплетені золотими стрічками. Поміж них мерехтіли маленькі свічки — чарівні, вони не танули й не лишали воску. У Великій залі вже височіли прикрашені ялинки. Сріблясті зорі виблискували серед гілля, кришталеві бурульки ловили світло, а всередині скляних кульок безупинно кружляли крихітні сніжинки.

За високими вікнами густо падав сніг.

Першокурсники щоразу зупинялися біля шибок, ніби бачили його вперше. Старші ж сперечалися, чи встигне «Гоґвортс-експрес» прибути вчасно, якщо хуртовина посилиться.

— Кажу тобі, якщо так сипатиме ще день-другий, поїзд точно запізниться, — долинув із сусіднього столу голос Джеймса Поттера.

— Поїзд? — фиркнув Сіріус. — Якщо він запізниться, Макґонеґел сама посадить тебе на мітлу й відправить додому.

— Мене? Чому саме мене?

— Бо дорогою ти говоритимеш без упину.

За гриффіндорським столом вибухнув сміх.

Лілі мимоволі всміхнулася, не відриваючи погляду від своєї вівсянки.

— Еванс.

Вона підвела голову.

Шкільна сова плавно опустилася на край столу й обережно поклала перед нею знайомий кремовий конверт.

Почерк вона впізнала одразу.

Мамин.

Лілі машинально провела пальцями по паперу.

Останнім часом листи приходили регулярно. Раз на тиждень. І майже кожен починався однаково.

«Моя люба Лілі…»

— Я зараз.

Мері лише кивнула, не перериваючи розмови з Алісою.

Лілі вийшла з Великої зали.

У коридорах було значно тихіше. Вона підійшла до одного з високих вікон, за яким беззвучно кружляв сніг, і лише тоді обережно зламала сургучеву печатку.

Моя люба Лілі.

Сподіваюся, навчання не забирає в тебе всіх сил. Ми з татом часто згадуємо, як ти завжди починала рахувати дні до Різдва ще задовго до грудня. Думаю, цього року ти теж уже чекаєш канікул.

У нас усе потроху налагоджується. Учора лікар сказав, що реабілітація проходить навіть трохи швидше, ніж вони очікували. Камелія вже досить впевнено ходить самостійно, хоча ще швидко втомлюється. Лікарі не дозволяють їй перенапружуватися, і, як не дивно, вона навіть погоджується з ними. Здається, вона починає розуміти, що іноді найважча частина лікування — навчитися не поспішати.

Ми майже закінчили облаштовувати кімнату на першому поверсі. Лікар сказав, що після виписки так буде значно зручніше. Батько переставляв меблі стільки разів, що я вже збилася з рахунку. Думаю, він просто хвилюється й у такий спосіб намагається бодай щось тримати під контролем.

Учора ми купили книжкову шафу. Вона виявилася більшою, ніж ми очікували, і тепер батько жартує, що доведеться купувати ще й книжки, аби вона не стояла порожньою.

Камелія кілька разів запитувала про тебе. Я сказала, що ти багато вчишся і, мабуть, уже мрієш про канікули. Вона лише всміхнулася й відповіла, що сподівається незабаром подякувати тобі за книжки, які ти передала через нас.

Якщо все піде так само добре, лікарі планують виписати її ще до Різдва. Нам дуже хочеться, щоб цього року ми нарешті всі були вдома. Здається, минула ціла вічність відтоді, як ми востаннє вечеряли всі разом.

Бережи себе. Не забувай носити теплий шарф, навіть якщо тобі здається, що він псує зачіску. І не сперечайся з професорами лише тому, що впевнена у своїй правоті. Хоча, знаючи тебе, це прохання майже безнадійне.

Ми дуже сумуємо за тобою.

Обіймаємо.

Мама й тато.

Лілі ще раз перечитала останній абзац.

Потім повернулася до нього знову.

Погляд щоразу спинявся на одному й тому самому реченні.

«Якщо все піде так само добре, лікарі планують виписати її ще до Різдва.»

Вона повільно опустила лист.

За вікном усе так само падав сніг.

Ще вчора Різдво здавалося далеким.

Тепер воно підійшло майже впритул.

Лілі акуратно склала лист і сховала його назад у конверт.

Десь у коридорі пролунав дзвоник, сповіщаючи про початок занять.

Вона глибоко вдихнула, випростала плечі й рушила до класу.

Збоку могло здатися, що нічого не сталося.

Та лише сама Лілі відчувала: з кожним новим листом дім ставав не ближчим.

Неминучішим.

 

Лілі саме виходила з бібліотеки, коли знайомий голос змусив її озирнутися.

— Еванс!

Джеймс Поттер біг коридором, ледь не збивши дорогою двох другокурсників.

— Поттере, ти колись навчишся просто ходити?

— А навіщо, якщо можна бігати?

— Щоб не врізатися в людей.

— Справедливо.

Він зупинився перед нею й непомітно перевів подих, ніби зовсім не мчав через пів замку.

У руках тримав невеликий букет.

Усього кілька тендітних білих квітів із тонкими блакитними прожилками на пелюстках. Вони ледь помітно світилися м'яким сріблястим світлом.

Лілі здивовано кліпнула.

— Це...

— Зимові проліски, — швидко сказав Джеймс, ніби боявся, що вона поставить запитання, на яке він сам не знає відповіді. — Чарівні.

— Це я вже помітила.

— Вони... — він кинув погляд на букет. — Не в'януть навіть на морозі.

Запала тиша.

Здавалося, Джеймс щойно зрозумів, що чудові властивості чарівних квітів — не найкращий початок розмови.

Він ледь помітно переступив з ноги на ногу.

Потім простягнув букет.

— Це тобі.

Лілі спершу подивилася на квіти.

Потім — на нього.

— Мені?

— Ну... так.

— За що?

Джеймс на мить розгубився.

Почухав потилицю.

— Якщо чесно...

Він тихо видихнув.

— Сам не знаю.

Кутик його рота смикнувся в усмішці.

— Побачив їх у теплиці професора Спраут... і чомусь одразу подумав про тебе.