Глава 6

Маргарет прокинулася за кілька хвилин до дзвінка будильника.

За вікном ще панувала темрява, лише десь удалині починало світлішати небо. У будинку було тихо. Лише рівномірне цокання годинника в коридорі порушувало ранкову тишу.

Вона кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, ніби намагалася згадати, чому прокинулася так рано.

Потім усміхнулася сама до себе.

Звичка.

Останні три місяці її ранки починалися однаково.

Прокинутися. Поставити чайник. Приготувати сніданок. Нашвидкуруч зібратися. І — до лікарні.

Спочатку до палати інтенсивної терапії.

Потім — до неврологічного відділення.

За цей час вона навчилася жити за лікарняним розкладом так само природно, як колись жила за шкільним розкладом своїх доньок.

Маргарет тихо сіла на ліжку.

Поруч ще спав Джон.

За останні тижні його обличчя стало спокійнішим. Не безтурботним — до цього їм було ще далеко, — але вже без того виснаженого напруження, яке супроводжувало кожен день, поки Камелія перебувала в комі.

Вона обережно встала, намагаючись не розбудити чоловіка.

На кухні все відбувалося майже машинально.

Чайник.

Хліб у тостер.

Чашки.

Вершкове масло.

Ці рухи давно стали звичкою, настільки природною, що руки виконували їх самі.

Лише коли чайник тихо зашумів, Маргарет раптом усвідомила, що вже кілька хвилин стоїть біля вікна, навіть не помічаючи цього.

За склом починався звичайний зимовий ранок.

Люди поспішали на роботу.

Повз будинок проїхав автобус.

Місто жило своїм життям.

І лише їхня родина вже ніколи не буде такою, як раніше.

Джон зайшов на кухню, поправляючи рукав сорочки.

— Знову прокинулася раніше за будильник? — тихо запитав він.

Маргарет кивнула.

— Ніяк не можу відвикнути.

Він налив собі чаю й став поруч.

Кілька хвилин вони мовчали.

Колись така тиша була для них звичною.

Потім, після аварії, вона стала важкою й майже нестерпною.

Тепер же знову змінилася. У ній з'явилося щось тихе й заспокійливе.

— Учора вона виглядала значно краще, — нарешті сказав Джон.

Маргарет мимоволі всміхнулася.

Перед очима одразу постала Камелія, яка, тремтячи від напруження, вперто стояла біля ліжка, не дозволяючи підтримувати себе більше, ніж це було необхідно.

Вона пам'ятала той момент до найменших дрібниць.

Не тому, що донька вперше підвелася на ноги.

А тому, що в її очах знову з'явилося життя.

Не просто бажання вижити.

Бажання жити.

— Так, — тихо відповіла Маргарет. — Мені здається... вона вже не боїться.

Джон задумливо кивнув.

— Учора лікар натякнув, що скоро говоритиме про виписку.

Маргарет завмерла.

Лише на мить.

Потім повільно поставила чашку на стіл.

Виписка.

Ще кілька тижнів тому вона віддала б усе, аби почути це слово.

Тепер воно несподівано викликало тривогу.

У лікарні поруч були лікарі, медичні сестри, фізичні терапевти, необхідне обладнання. Якщо Камелії ставало зле, достатньо було натиснути кнопку виклику.

А вдома...

Удома вони залишаться сам на сам із її відновленням.

Наче вгадавши її думки, Джон тихо промовив:

— Ми впораємося.

Маргарет ледь усміхнулася.

— Знаю.

І вона справді знала.

Просто вперше за довгий час боялася вже не втратити доньку. Вона боялася не виправдати її довіри.

Якщо Камелія погодиться повернутися додому, їхній дім має стати місцем, де можна спокійно одужувати.

Не місцем, яке щодня нагадуватиме про трагедію.

Маргарет мовчки зробила ковток уже трохи охололого чаю.

Попереду був звичайний робочий день.

А ввечері вони, як завжди, поїдуть до лікарні.

Як учора.

Як позавчора.

Як майже щодня протягом останніх трьох місяців.

І лише тепер, уперше за весь цей час, вона дозволила собі подумати, що, можливо, зовсім скоро ця звичка їм більше не знадобиться.

Додому вони повернулися вже затемна.

Дощ припинився ще дорогою, але мокрий асфальт і досі блищав у світлі ліхтарів. Джон мовчки заглушив двигун, і кілька секунд вони просто сиділи в машині, дивлячись крізь лобове скло.

Першою заговорила Маргарет.

— Я весь час думала тільки про одне.

Джон повернувся до неї.

— Про що?

— Про її кімнату нагорі.

Він мовчки кивнув.

— Лікар має рацію. Вона ще якийсь час не зможе постійно ходити сходами.

Маргарет заплющила очі.

— Але ж...

Вона не договорила.

Не було потреби.

Обоє чудово розуміли, про що вона думає.

Після довгої паузи Джон тихо сказав:

— У нас є гостьова спальня.

Маргарет повернулася до нього.

— Джоне...

— Вона на першому поверсі.

— Але це ж гостьова кімната.

— Поки що.

Запала тиша.

— Ми не можемо змушувати її щодня підійматися сходами. Не після всього, що пережив її організм.

Маргарет повільно кивнула.

Вона знала, що він має рацію.

І саме тому було так важко погодитися.

Будинок зустрів їх звичною тишею.

Джон навіть не став вмикати світло у вітальні. Він мовчки пройшов коридором і відчинив двері невеликої кімнати біля сходів.

Колишньої гостьової.

Тут усе було простим.

Двоспальне ліжко.

Шафа.

Комод.

На підвіконні стояла стара настільна лампа.

Маргарет повільно зайшла всередину.

Кімната була затишною.

Але водночас безликою.

Саме тому в ній завжди зупинялися гості.

— Місця достатньо, — сказав Джон, уважно оглядаючись. — Якщо прибрати комод, тут стане письмовий стіл.

Маргарет подивилася на вікно.

— А сюди можна поставити крісло.

— І книжкову полицю.

— Шафу, мабуть, теж варто замінити.