Глава 5

Ранки в лікарні починалися однаково.

Ще до того, як Камелія розплющувала очі, вона вже приблизно знала, котра година. За кілька тижнів її тіло навчилося впізнавати звичний ритм відділення краще за будь-який годинник.

Спершу в коридорі лунали приглушені кроки нічної зміни, що передавала чергування. Потім тихо рипали двері сусідніх палат, долинав дзенькіт металевих інструментів, уривки розмов медичних сестер і знайомий запах свіжої білизни, антисептика та ранкової кави, що просочувався сюди з ординаторської.

І лише після цього відчинялися двері її палати.

— Доброго ранку, Камеліє, — щоразу привітно озивалася медсестра. — Як сьогодні спалося?

Перші дні після пробудження це звертання боляче стискало серце.

Не тому, що ім'я було незвичним.

Навпаки.

У цьому світі воно не мало існувати.

Щоразу, почувши його, Камелія ніби отримувала ще один доказ: минуле не було сном.

Тепер вона вже не здригалася.

Лише повертала голову й усміхалася у відповідь.

— Доброго ранку.

Медсестра вправно вимірювала температуру, артеріальний тиск, рахувала пульс, перевіряла крапельницю, розпитувала про самопочуття. Її рухи були настільки відпрацьованими, що Камелія мимоволі спостерігала за ними з професійною цікавістю.

Світ, до якого вона потрапила, не знав лікувальної магії.

Та це не означало, що люди тут були безпорадними.

Вони просто навчилися лікувати інакше.

Кожен огляд мав свою послідовність. Кожне запитання — свою мету. За простими, на перший погляд, діями стояли роки досвіду, уважності й знань.

Чим довше Камелія спостерігала, тим більше поважала цю систему.

Після сніданку приходив лікар.

Він завжди стукав перед тим, як увійти, вітався з нею і лише тоді починав огляд.

— Як вас звати?

— Камелія.

— Де ви зараз?

— У лікарні.

— Який зараз місяць?

Іноді відповідь приходила одразу. Іноді їй доводилося на кілька секунд замислюватися. Час у цьому світі ще не став для неї звичним.

Потім починалися прості проби.

Підняти праву руку.

Стиснути пальці лікаря.

Заплющити очі.

Посміхнутися.

Доторкнутися вказівним пальцем до кінчика носа.

Камелія виконувала кожне прохання без заперечень.

Колись вона сама так само уважно спостерігала за пацієнтами після складних ушкоджень голови. Знала, чому лікар ставить саме ці запитання, навіщо перевіряє силу рук, координацію, пам'ять.

Її навіть тішило, що тут діють так само послідовно й уважно.

Якби вона сама працювала лікарем у цій лікарні, то навряд чи зробила б щось інакше.

Найважчим виявилося зовсім не прокинутися.

Найважче було змиритися з власною слабкістю.

Одного ранку Камелія прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай.

У палаті було тихо. Сонячне проміння лише починало ковзати підлогою, а за дверима ще не чулося знайомих кроків.

Вона подивилася на ліжко, на власні руки й раптом подумала, що більше не хоче чекати, поки хтось допоможе їй сісти.

«Я зможу сама».

Вона повільно вперлася долонями в матрац.

Підняла плечі.

М'язи живота відразу відгукнулися тупим болем.

Ніби нагадували, що майже два місяці не працювали.

Камелія завмерла, вирівнюючи дихання.

Ще трохи.

Ще кілька сантиметрів.

Повільно, долаючи опір власного тіла, вона підтягнулася вище.

Нарешті їй вдалося сісти.

На коротку мить її охопила майже дитяча радість.

І в ту ж мить світ різко хитнувся.

Перед очима попливли темні плями.

Палата закрутилася так швидко, що довелося вчепитися в край ліжка обома руками.

Серце шалено закалатало.

Камелія заплющила очі й кілька разів повільно вдихнула, змушуючи себе не панікувати.

Вона добре знала, що відбувається.

Організм просто відвикав від вертикального положення.

Потрібно було лише зачекати.

Саме тоді двері тихо відчинилися.

Медсестра, яка вже звикла заставати її лежачи, здивовано завмерла на порозі.

— Ого... — усміхнулася вона. — А ви сьогодні вирішили мене випередити.

Камелія відкрила очі й ледь усміхнулася.

— Схоже, що так.

— І як успіхи?

Вона на мить замислилася.

— Стояти ще не готова. А сидіти... виявилося значно складніше, ніж я думала.

Медсестра тихо засміялася.

— Усі так кажуть.

Вона підійшла ближче, швидко перевірила пульс і задоволено кивнула.

— Не хвилюйтеся. Після двох місяців у ліжку це чудовий результат.

Чудовий.

Колись Камелія могла провести всю ніч біля операційного столу, не відчувши втоми. Могла годинами працювати з найважчими пацієнтами, забуваючи про сон і їжу.

Тепер найбільшим досягненням ранку стало те, що вона кілька хвилин просиділа без сторонньої допомоги.

Ця думка неприємно кольнула самолюбство.

Та майже одразу з'явилася інша.

Колись вона сама десятки разів говорила пацієнтам, що одужання — це теж робота. Що маленькі успіхи не менш важливі за великі.

Тепер настав час повірити власним словам.

Увечері, коли до палати прийшли Джон і Маргарет, медсестра зустріла їх усмішкою.

— У нас сьогодні маленька перемога.

Маргарет одразу стривожено подивилася на Камелію.

— Щось сталося?

— Навпаки. Вона вперше самостійно сіла.

Маргарет полегшено видихнула й усміхнулася так щиро, ніби почула найкращу новину за останні місяці.

Джон перевів погляд на Камелію.

— Це правда?

Вона трохи ніяково кивнула.

— Правда. Хоч і ненадовго.

— Інколи й кілька хвилин означають дуже багато, — тихо сказав він.

Камелія зустрілася з ним поглядом.

Для сторонньої людини це була б дрібниця.

Для лікаря — ще одна сходинка до одужання.

Для Джона й Маргарет — доказ того, що їхня донька повертається до життя.