Глава 4

Гоґвортс не змінювався.

Щоранку Велика зала наповнювалася сотнями голосів, над довгими столами кружляли сови, а кам'яними сходами без упину снували учні. Хтось поспішав на заняття, хтось доробляв домашнє завдання просто в коридорі, хтось сміявся так голосно, що луна котилася під високими склепіннями.

Замок жив своїм звичним життям.

Лише для Лілі Еванс час зупинився.

Минуло майже два місяці відтоді, як вона востаннє бачила Петунію. Два місяці, упродовж яких кожен лист із дому починався майже однаково: стан без змін.

Спочатку вона читала ці слова із завмиранням серця. Потім — із відчаєм. Згодом вони стали настільки знайомими, що лякали ще більше. Наче сам час застряг у нескінченному повторенні.

Лілі навчилася жити поруч із цим страхом.

Вона відповідала на запитання професорів, писала есе, сміялася з жартів Мародерів, коли це було доречно. З боку здавалося, що все поступово налагоджується.

Та варто було побачити знайому сіру сову або впізнати мамин акуратний почерк на конверті — і земля ніби вислизала з-під ніг.

Того вечора у вітальні Ґрифіндору було незвично людно. Біля каміна першокурсники захоплено обговорювали перший урок польотів, кілька старшокурсників сперечалися про майбутній матч із квідичу, а Джеймс із Ремусом схилилися над шахівницею, де зачаровані фігури вже вкотре сварилися між собою голосніше, ніж їхні власники.

Двері гуркнули.

Сіріус Блек увійшов до кімнати так стрімко, що кілька людей мимоволі обернулися. Він недбало жбурнув сумку на диван і, навіть не намагаючись приховати роздратування, витягнув із кишені зім'ятий лист.

— Набридло, — буркнув він. — Знову пишуть про Регулуса.

Джеймс навіть не підвів очей від шахівниці.

— Що цього разу?

— Те саме. Який він слухняний син, яка гордість родини... — Сіріус фиркнув. — Наче мене це має хвилювати. Якщо він так хоче бути схожим на наших батьків — нехай. Мені байдуже, що з ним буде.

Ремус на мить відірвався від книжки, але промовчав.

— Забудь, — сказав Джеймс, пересуваючи туру. — Ти ж сам давно вирішив не озиратися назад.

Лілі сиділа неподалік із розгорнутою книжкою, але вже кілька хвилин не читала жодного рядка. Вона повільно закрила її й підняла очі.

— Не кажи так.

Її голос був тихим, але Сіріус почув.

— Чому? — він скоса подивився на неї. — Це правда.

— Ні.

Він усміхнувся куточком губ.

— Повір, Еванс, власного брата я знаю краще.

Лілі мовчки підвелася.

Її рух був таким спокійним, що спершу ніхто не звернув уваги. Лише коли вона зробила кілька кроків, розмови навколо почали стихати.

— Ти не знаєш, — сказала вона, дивлячись просто на Сіріуса, — яке це — боятися кожного листа.

Його усмішка згасла.

— Про що ти?

— Не знаєш, яке це — прокидатися щоранку з думкою, що сьогодні можеш дізнатися про смерть найближчої людини.

У вітальні запанувала тиша.

Навіть шахові фігури перестали сперечатися.

— Моя сестра вже два місяці лежить у комі, — тихо промовила Лілі. — І я не знаю, чи вона коли-небудь знову відкриє очі. Не знаю, чи почую ще її голос. Не знаю... чи матиму шанс попросити пробачення.

Останні слова прозвучали майже пошепки.

Сіріус мовчав.

Уперше відтоді, як вони познайомилися, він виглядав так, ніби зовсім не знав, що сказати.

Лілі повільно підійшла ближче.

— А ти кажеш, що тобі байдуже, що буде з твоїм братом.

Вона похитала головою.

— Не говори так, Сіріус.

У її голосі не було осуду. Лише втома людини, яка надто добре знала, як швидко може стати запізно.

— Брат у тебе один.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— Не чекай дня, коли вже не зможеш сказати йому того, що мав сказати сьогодні.

Ніхто не озвався.

Полум'я в каміні тихо потріскувало, відкидаючи золотаві відблиски на обличчя присутніх.

Лілі раптом зрозуміла, що більше не може залишатися тут.

Вона притиснула книжку до грудей, швидко обійшла крісла й, не озираючись, вийшла з вітальні.

Двері за її спиною зачинилися майже беззвучно.

Лише тоді Сіріус повільно опустив погляд на зім'ятий лист у своїй руці.

Вперше за дуже довгий час він подумав про Регулуса не зі злістю, а з тривогою.

Лілі майже не пам'ятала, як дісталася до спальні.

Замок давно поринув у вечірню тишу. За вікном чорніло небо, а вежі Гоґвортсу розчинялися в осінньому тумані. У кімнаті панував напівморок: сусідки вже спали, лише місяць, що визирнув з-за хмар, кидав бліде світло на підлогу.

Вона тихо зачинила двері, щоб нікого не розбудити, й опустилася на край ліжка.

Сили ніби залишили її разом із тими словами, які вона щойно сказала Сіріусу.

Перед очима знову постало його розгублене обличчя.

Лілі не шкодувала про сказане.

Вона лише хотіла, щоб він ніколи не зрозумів її так, як вона зараз розуміла себе.

Бо це означало б втратити брата.

Вона повільно зняла мантію, але так і не лягла. Підійшла до вікна й притулилася чолом до холодного скла.

Колись їй здавалося, що Петунія завжди буде поруч.

Старша сестра, яка сердито бурчала через розкидані речі, поправляла їй шарф перед школою, сварила за безлад і щоразу повторювала, що Лілі ще пошкодує про свою неуважність.

Тоді це страшенно дратувало.

Тепер Лілі віддала б усе, аби ще хоч раз почути це буркотіння.

У пам'яті одна за одною спливали дрібниці, яких вона майже не помічала раніше.

Петунія сидить за столом, схилившись над альбомом, і захоплено малює квіти.

Петунія заплітає волосся перед дзеркалом, бурмочучи щось собі під ніс.

Петунія простягає їй останнє печиво, удаючи, ніби зовсім його не хотіла.

Звичайні миті.

Такі незначні тоді.

Такі безцінні тепер.

Та щойно Лілі дозволяла собі згадати щось хороше, пам'ять невблаганно повертала її до останнього дня.