Глава 3

До нового імені вони звикали по-різному.

Жінка, яку Камелія поки що лише подумки називала матір'ю, щоразу перед звертанням ненадовго замовкала. Потрібне ім'я ніби лежало зовсім поруч зі звичним, але п'ятнадцять років не можна було перекреслити за кілька днів. Іноді перший склад уже готовий був зірватися з її губ, та вона вчасно себе виправляла, ніяково всміхалася й продовжувала розмову. Вона думала, що Камелія цього не помічає. Помилялася.

Джону було легше. Спочатку він вимовляв «Камелія» трохи неприродно, надто чітко, ніби звикав до нового слова, але з кожним днем це виходило дедалі природніше.

Камелія спостерігала за ними так само уважно, як колись спостерігала за своїми пацієнтами. Люди рідко говорили всю правду словами. Хтось запевняв, що не відчуває болю, але несвідомо беріг ушкоджений бік. Хтось усміхався, хоча пальці до побіління стискали край ковдри. Хтось говорив, що не боїться, але не відводив погляду від дверей. Вона давно навчилася читати те, що приховували обличчя й жести.

Тому бачила, як непросто цим двом людям відпускати ім'я Петунія. І водночас бачила, що вони все одно намагаються зробити це заради неї.

Саме це найбільше збивало її з пантелику.

Вона була готова до недовіри, страху чи навіть злості. Адже прокинулася в тілі їхньої доньки й заявила, що її звати зовсім інакше. На їхньому місці Камелія й сама поставила б під сумнів здоровий глузд такої людини.

Натомість Джон приніс їй квіти.

Невеликі білі квіти з жовтими серединками були гарними. Чого не можна було сказати про вазу.

Висока, непропорційно вузька, із синіми птахами на боках. Один із них, скільки Камелія не придивлялася, мав три ноги. Вона саме намагалася зрозуміти, чи це художня задумка, чи звичайна помилка, коли почула голос Джона:

— Не подобається?

Він сидів біля вікна з газетою на колінах. За останні дні Камелія вже помітила, що читав він радше для вигляду. Сторінки перегорталися регулярно, але погляд раз у раз повертався до неї.

— Квіти гарні.

— А ваза?

Вона ще раз подивилася на трилапого птаха.

— Вона... цікава.

Куточки його губ здригнулися.

— Дуже ввічливий спосіб сказати, що вона потворна.

— Я цього не казала.

— Звичайно.

— Я сказала, що вона цікава.

Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного, аж поки Джон не всміхнувся.

І в ту ж мить щось усередині Камелії здригнулося.

Перед очима спалахнула інша кімната, залита сонцем. Молодший Джон сидів навпочіпки серед розсипаних олівців і тримав дитячий малюнок.

— Це я?

— Це кінь.

— А я думав, що це я.

Дзвінкий дитячий сміх пролунав так виразно, що на мить здався справжнім.

Камелія різко моргнула.

Палата повернулася. Дощ за вікном. Газета на колінах Джона. І та сама дивна ваза.

— Камеліє?

Вона зустріла його стурбований погляд.

— Усе гаразд?

— Так...

Це була лише половина правди.

Спогади Петунії приходили без попередження. Якби Камелія просто опинилася в чужому тілі, усе було б значно простіше. Вона могла б провести межу між собою і дівчиною, чиє життя несподівано успадкувала.

Та цієї межі не існувало.

Вона знала, що в будинку Евансів скрипить третя сходинка. Знала, що Джон не любить міцного чаю, а мати щовесни погрожує викопати троянди, хоча нікому не дозволяє навіть обрізати їх без свого нагляду. Знала запах їхньої кухні, любов Петунії до малювання...

І знала, що Лілі хропіла, коли спала на спині.

Камелія завмерла.

Лілі.

Вона майже не говорила про неї. Не тому, що не хотіла. Просто не знала, ким ця дівчинка була тепер для неї — сестрою Петунії чи зовсім чужою людиною.

Спогади приносили лише уривки: сову, лист, дивну платформу, чарівні палички... і Лілі. Завжди Лілі.

Камелія не намагалася силоміць витягнути більше. Пошкоджену свідомість не можна було змушувати говорити. Вона чекала, поки пам'ять відкриватиметься сама.

— Вона не приїде?

Питання вирвалося несподівано навіть для неї.

Джон відклав газету.

— Хто?

— Лілі.

На мить його обличчя змінилося.

— Не зараз. Вона в школі.

— Далеко?

— Достатньо далеко.

Камелія кивнула. Це звучало логічно. Але тиша, що зависла між ними, говорила про інше.

— Вона знає, що я прокинулася?

— Так.

— І що сказала?

Джон повільно провів рукою по підборіддю.

— Вона хотіла приїхати.

— Але не приїде.

— До канікул — ні.

Камелія уважно подивилася на нього.

— Ви не хочете, щоб вона приїжджала.

Він повільно відклав газету й випростався.

— Чому ти так вирішила?

— Ви напружуєтеся щоразу, коли я згадую Лілі.

Джон уже хотів заперечити, але замовк. Камелія не дорікала йому — лише озвучила те, що бачила.

Він важко видихнув.

— Ти завжди це вміла.

— Що саме?

— Помічати те, що інші намагалися приховати.

Камелія відвела погляд. Вона не знала, чи ця риса належала їй, чи Петунії. Останнім часом межа між ними ставала дедалі менш помітною.

— Між нами щось сталося? — тихо запитала вона.

Джон мовчав так довго, що відповідь стала очевидною ще до того, як він заговорив.

— Ти отримала серйозну травму голови. Перед цим ви з Лілі посварилися.

У пам'яті майнув уривок: руде волосся, дверцята шафи, чийсь розгніваний голос. Спогад зник раніше, ніж вона встигла його втримати.

— Далі.

— Можливо, не зараз...

— Будь ласка.

Джон опустив очі.

— Лілі тебе штовхнула.

Камелія мовчала.

— Вона не зрозуміла, що ти впала й сильно вдарилася. Сказала нам, що ти просто передумала їхати...

Закінчувати не було потреби.

Вони поїхали.

Петунія залишилася сама.

Цього разу прийшов не спогад, а відчуття. Різке падіння. Пронизливий біль. Потім темрява.