Глава 2

Коли вони повернулися додому, над Коуквортом уже сутеніло.

День видався довгим, і Джон відчував його в усьому тілі — у затерплих від дороги плечах, у легкому головному болю, що з'явився ще по обіді, у бажанні нарешті опуститися у власне крісло й більше нікуди не їхати. Лондон виснажував його навіть у найкращі дні, а цей навряд чи можна було назвати таким. Лілі, щоправда, була задоволена. Усю дорогу назад вона розповідала матері про покупки, перебирала пакети й кілька разів перевіряла, чи не пом'ялася одна з нових книжок, хоча Джон був готовий заприсягтися, що всі вони виглядали однаково старими навіть тоді, коли їх щойно знімали з полиці.

Він слухав її впіввуха, час від часу поглядаючи на доньку в дзеркало заднього виду. До її світу він досі не звик. Навряд чи колись звикне до кінця. Надто багато речей там суперечили всьому, що Джон знав про життя, але він навчився приймати їх приблизно так само, як колись прийняв веснянки Лілі, її жахливу звичку розкидати речі й переконаність у тому, що всі бездомні коти в окрузі потребують негайного порятунку саме в їхньому будинку. Магія була частиною його доньки. Цього виявилося достатньо.

З Петунією все було складніше.

Джон згадав про старшу доньку, коли звернув на їхню вулицю. Вранці вона була тихішою, ніж зазвичай, хоча намагалася цього не показувати. Він помітив. Звичайно, помітив. Просто вирішив не говорити про це при Лілі. Останнім часом будь-яка спроба обговорити те, що відбувалося між сестрами, чомусь закінчувалася ще однією сваркою, після якої одна замикалася у ванній, друга — у спальні, а він залишався посеред коридору з відчуттям, що пропустив той момент, коли дві дівчинки, які колись не могли провести одна без одної й дня, навчилися завдавати одна одній болю.

Уранці вони теж посварилися.

Лілі спустилася останньою, сердита й розчервоніла, і заявила, що Петунія передумала їхати. Джон тоді здивувався. Ще за сніданком вони домовлялися, що, поки Лілі з матір'ю купуватимуть усе необхідне до школи, вони з Петунією пройдуться звичайними лондонськими крамницями. Він навіть пообіцяв їй нові фарби, хоча донька мала стільки художнього приладдя, що Джон давно перестав розуміти, навіщо людині може знадобитися п'ять майже однакових олівців.

Він хотів піднятися нагору й поговорити з нею, але вони вже запізнювалися.

Тепер ця дрібниця поверталася в пам'яті.

Не як передчуття.

Передчуттів не було.

Якби вони були, Джон ніколи не пробачив би собі, що не послухався.

Просто думка про Петунію.

— Сподіваюся, вона хоча б поїла, — сказала дружина, коли машина зупинилася біля будинку.

Джон усміхнувся, відстебуючи ремінь.

— Їй п'ятнадцять, а не п'ять.

— І що це змінює?

— Абсолютно нічого.

Вона штовхнула його в плече, і Джон тихо засміявся.

Це був останній момент того дня, який він пам'ятав нормальним.

Він дістав пакети з багажника, Лілі підхопила свої покупки й першою рушила до будинку. Вхідні двері були замкнені. Джон відчинив їх власним ключем, пропустив дружину вперед і поставив кілька пакетів просто в передпокої, вирішивши, що розбере їх пізніше.

У будинку було тихо.

Не незвично тихо.

Просто тихо.

— Петуніє! — гукнув він. — Ми вдома!

Відповіді не було.

Лілі вже прямувала до кухні, щось говорячи матері, а Джон машинально глянув на годинник. Петунія могла спати. Або сидіти в саду. Або образитися достатньо сильно, щоб демонстративно не виходити їм назустріч.

Останнє здавалося найімовірнішим.

— Петуніє?

Він рушив до сходів.

Пізніше Джон ненавидітиме себе за те, що не побіг.

Лікар скаже йому, що кілька секунд нічого б не змінили. Дружина повторить те саме. Навіть здоровий глузд, коли зрідка пробиватиметься крізь провину, підказуватиме, що Петунія пролежала нагорі багато годин і десять секунд на сходах не мали жодного значення.

Але Джон пам'ятатиме кожну з них.

Руку на поручні.

Третю сходинку, яка тихо скрипнула під ногою.

Власний голос.

— Петуніє, ти там?

Двері до кімнати доньок були прочинені.

Джон штовхнув їх долонею й спочатку не зрозумів, що бачить.

Альбом лежав на підлозі. Кілька олівців розкотилися біля столу. Один зупинився майже біля самого порога.

Потім він побачив руку.

Нерухому.

Мозок відмовився складати побачене в цілісну картину. Джон ще встиг подумати, що Петунія впала. Що вона, мабуть, послизнулася. Що зараз він підніме її, вона обуриться через його надмірну турботу, а дружина принесе лід.

Потім він побачив кров.

— Петуніє?

Власний голос прозвучав чужим.

Донька не ворухнулася.

Джон опинився біля неї так швидко, що не запам'ятав, як перетнув кімнату. Опустився на коліна, торкнувся її плеча, потім обличчя. Шкіра була теплою, і ця проста річ на кілька секунд стала для нього єдиним доказом того, що світ ще не закінчився.

— Петуніє. Доню.

Він не знав, чи можна її рухати. Не знав, що робити з травмами голови. Не знав нічого, що могло б допомогти власній дитині, і усвідомлення цього було майже нестерпним.

— Виклич швидку! — крикнув він.

Знизу долинув голос дружини, але Джон не розібрав слів.

Він шукав пульс.

Пальці тремтіли так сильно, що спочатку нічого не відчув.

— Ні. Ні, ні, ні...

Потім знайшов.

Слабкий.

Але був.

Джон видихнув.

— Добре. Добре, люба. Я тут.

Він не знав, чому говорить це. Петунія його не чула. Принаймні він так думав.

— Я тут.

Позаду почулися кроки.

— Тату?

Джон обернувся.

Лілі стояла у дверях.

На її обличчі не було нічого.

Ні страху.

Ні сліз.

Лише абсолютне нерозуміння.

Потім її погляд опустився на сестру.

Пакет вислизнув із рук.

Одна з книжок упала на підлогу.

Лілі зблідла.

— Я...

Джон не мав часу думати про те, чому вона дивиться на Петунію саме так.

— Не підходь.

Лілі завмерла.

Дружина вбігла до кімнати за кілька секунд, і тоді все перетворилося на хаос.