Глава 1

Темрява не була страшною.

Принаймні спочатку Камелія не знаходила в ній нічого, чого варто було б боятися. Тут не було холоду, що повільно пробирався під одяг і змушував тіло тремтіти ще до того, як людина встигала це усвідомити. Не було болю. Не було навіть знайомої виснажливої слабкості, яка приходила після надмірної витрати магії й залишала під ребрами порожнечу.

Найдивнішим було інше.

Вона зовсім не відчувала власного тіла.

Не могла поворухнути пальцями. Не чула дихання. Не відчувала ударів серця. Здавалося, тіла взагалі не існувало, і все ж десь у самій глибині свідомості залишалася єдина незаперечна істина.

Я є.

Ця думка була останньою опорою, за яку вона могла вхопитися.

Усе інше розчинялося.

Час утратив будь-який сенс. Неможливо було сказати, чи минула лише мить, чи промайнули роки. Що довше Камелія намагалася знайти відповідь, то безглуздішим ставало саме запитання. Тут не існувало ранків, які можна було впізнати за сонячною плямою на підлозі, не було вечорів, що приходили разом із приємною втомою. Ніхто не кликав її вечеряти. Не грюкали двері батькового кабінету. Не долинав із коридору голос брата, який знову сперечався з кимось так запекло, ніби від цього залежала доля щонайменше половини світу.

Саме згадка про нього першою порушила нерухомість темряви.

Спочатку долинув сміх.

Знайомий до болю.

Він пролунав так виразно, що щось усередині Камелії болісно стиснулося ще до того, як вона встигла усвідомити чому. Потім темрява почала відступати. Її змінило тепле золоте світло, запах нагрітого сонцем каменю, а за мить перед нею вже сидів хлопець із розбитою губою, недбало вмостившись на низькому мурі.

Він дивився на неї з тією самою безтурботною усмішкою, ніби кров, що повільно стікала підборіддям, була дрібницею, яка не заслуговує навіть на згадку.

Камелія знала цей погляд.

Знала звичку торкатися язиком свіжої рани, хоча десятки разів сварила його за це. Знала, що за кілька хвилин він обов'язково спробує втекти, щойно вона відвернеться.

І вона вже відчувала знайоме роздратування.

— Якщо вже вирішила мене лікувати, — усміхнувся він, — спочатку навчись мене наздоганяти.

Камелія вже відкрила рота, щоб відповісти, що наступного разу просто дозволить йому стікати кров'ю, якщо він ще раз утече з недолікованою раною.

Не встигла.

Світло згасло.

Усе розчинилося так само раптово, як і з'явилося. Не залишилося ні брата, ні теплого сонця, ні старого муру. Темрява знову стулилася навколо неї, байдужа й безмежна, ніби цього спогаду ніколи не існувало.

Камелія спробувала покликати його.

Безрезультатно.

Вона навіть не була певна, що ще має голос. Чи легені. Чи бодай рот, щоб вимовити ім'я. Ця думка мала б налякати, але страх здавався чужим, приглушеним, ніби належав комусь іншому.

Набагато сильнішим було інше бажання.

Повернути те, що щойно втратила.

Вона подумала про батька.

І темрява знову поступилася місцем спогаду.

Повітря наповнив запах мокрої землі. Під ногами заблищало каміння тренувального двору після дощу, а навпроти стояв батько — зі схрещеними на грудях руками, мокрим волоссям і терплячим виразом обличчя, який вона пам'ятала ще з дитинства. На його пальцях, як завжди, світліли старі шрами — мовчазні нагадування про життя, прожите задовго до її народження.

— Ще раз.

— Я втомилася.

— Знаю.

Вона невдоволено зітхнула.

— Тоді навіщо ще раз?

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

— Бо одного дня ти втомишся саме тоді, коли поруч буде людина, якій потрібна твоя допомога.

Його голос звучав спокійно.

Без докору.

Без тиску.

Саме тому вона ніколи не могла йому заперечити.

Батьків голос ще лунав у її пам'яті, коли світ знову здригнувся.

Цього разу спогад не народжувався повільно. Він ударив раптово, мов блискавка.

Сліпуче біле світло розірвало темряву.

Повітря було густим від пилу й запаху гарячого каменю. Земля під ногами тремтіла, десь зовсім поруч кричали люди, але всі звуки відступали на другий план. Перед Камелією лежав Арден.

Крові було надто багато.

Вона просочувала одяг, збиралася під тілом темною калюжею, фарбувала її долоні. Камелія впала поруч навколішки ще до того, як встигла про це подумати. Пальці самі знайшли пульс — слабкий, уривчастий, майже невловимий. Магія слухняно потекла крізь неї, тонкими нитками проникаючи всередину понівеченого тіла. Вона гарячково шукала джерело кровотечі, відчайдушно намагаючись випередити смерть хоча б на кілька секунд.

Тридцять секунд.

Вона пам'ятала, як рахувала їх.

Не подумки.

Вголос.

Кожна цифра відміряла не час, а шанс.

Двадцять сім.

Двадцять вісім.

Двадцять дев'ять...

— Камеліє!

Голос наставниці прорізав хаос так різко, що вона мимоволі озирнулася.

Та вже наступної миті побачила її.

Наставниця стояла за кілька кроків, обличчя напружене до болю, а рука була простягнута вперед.

— За мою спину!

Усе, що сталося далі, пам'ять більше не могла скласти в єдину картину.

Лише окремі уламки.

Сліпучий спалах.

Простягнута рука.

Удар, від якого з легенів миттєво вибило повітря.

Чийсь розпачливий крик.

І...

Порожнеча.

Саме тут закінчувалося її життя.

Камелія відчула це з дивною, майже моторошною певністю.

Ось останній спогад.

Остання мить.

Останній подих того світу.

По цей бік існувала Камелія — цілителька, донька своїх батьків, учениця наставниці.

По той...

Вона не знала, що чекало по той бік.

Спочатку з'явився запах.

Теплий.

Домашній.

Яблука.

Кориця.

Щойно спечене тісто.

Він був настільки справжнім, що темрява навколо ніби посвітлішала.