Глава 1

Темрява не була страшною.

Принаймні спочатку Камелія не знаходила в ній нічого, чого варто було б боятися. Тут не було холоду, який повільно пробирався під одяг і змушував тіло тремтіти ще до того, як людина встигала це помітити. Не було болю. Не було навіть тієї знайомої виснажливої слабкості, що приходила після надмірної витрати магії й залишала по собі відчуття порожнечі під ребрами. Найдивнішим було те, що Камелія взагалі не відчувала власного тіла. Не могла поворухнути пальцями, не чула свого дихання, не відчувала ударів серця. І все-таки десь у глибині свідомості залишалося непохитне переконання, що вона існує.

Я є.

Ця думка була єдиним, у чому вона не сумнівалася.

Усе інше розпливалося.

Час у темряві не мав жодного значення. Камелія не могла визначити, минула одна мить чи багато років, і що довше намагалася зрозуміти це, то безглуздішим ставало саме питання. Тут не було ранків, які можна було впізнати за сонячним світлом на підлозі, і вечорів, що приходили разом із утомою. Ніхто не кликав її вечеряти. Не грюкали двері до батькового кабінету. Не долинав із коридору голос брата, який знову з кимось сперечався так запекло, ніби від результату залежала доля щонайменше половини світу.

Варто було подумати про нього, і темрява змінилася.

Спочатку Камелія почула сміх — знайомий настільки, що щось усередині неї стиснулося раніше, ніж вона встигла зрозуміти чому. Потім з'явилося сонячне світло, тепле й золотаве, а разом із ним — хлопець із розбитою губою, який сидів на низькому кам'яному мурі й із абсолютно серйозним обличчям намагався переконати її, що кров на підборідді зовсім не означає, що йому боляче.

Камелія знала його. Знала цей насмішкуватий погляд, знала звичку торкатися язиком розбитої губи, хоча вона десятки разів наказувала йому цього не робити. Навіть пам'ятала, як сердитиметься за кілька хвилин, коли він спробує втекти, не дочекавшись, поки вона закінчить лікування.

— Якщо вже вирішила мене лікувати, спочатку навчись наздоганяти.

Вона хотіла відповісти, що наступного разу просто залишить його стікати кров'ю, якщо він ще раз утече від неї з недолікованою раною.

Не встигла.

Сонячне світло згасло. Обличчя брата розчинилося, і темрява знову зімкнулася навколо неї так щільно, наче нічого й не було.

Камелія спробувала покликати його, але не мала голосу. Навіть не була впевнена, що має рот, щоб вимовити його ім'я. Думка про це мала б налякати, проте страх приходив звідкись здалеку, ніби належав не їй. Набагато сильнішим було бажання повернути те, що щойно зникло.

Вона спробувала згадати батька.

На мить їй здалося, що вона відчула запах мокрої землі. Побачила тренувальний двір після дощу й чоловіка, який стояв навпроти неї, схрестивши руки на грудях. На пальцях виднілися старі шрами, волосся трохи намокло, а в погляді читалося те терпляче очікування, яке Камелія знала з дитинства.

— Ще раз.

— Я втомилася.

— Знаю.

Вона сердито видихнула.

— Тоді навіщо ще раз?

Кутик його рота смикнувся.

— Тому що наступного разу ти можеш втомитися тоді, коли поруч буде людина, яка потребуватиме тебе.

Це було її.

Цей спогад належав їй.

Камелія вхопилася за нього з відчайдушною силою, ніби могла втримати руками, яких досі не відчувала. Батько. Мати. Брат. Дім. Її життя існувало. Вона знала це. Пам'ятала запах саду після дощу, голос матері, ранкові суперечки за столом, довгі години навчання, перших пацієнтів, власні помилки й радість від моменту, коли вперше зрозуміла, що людина, яку вона лікувала, житиме.

А потім вона згадала наставницю.

Спогад ударив без попередження.

Біле світло спалахнуло так різко, що Камелія інстинктивно відсахнулася. Земля під ногами тремтіла. Повітря було густим від пилу, хтось кричав зовсім близько, але вона майже не чула цього крику, бо перед нею лежав Арден.

Кров.

Занадто багато крові.

Вона пам'ятала її на своїх руках. Пам'ятала слабкий пульс під пальцями. Пам'ятала власну магію, яку обережно спрямовувала всередину пошкодженого тіла, намагаючись знайти джерело кровотечі раніше, ніж стане запізно.

Тридцять секунд.

Вона пам'ятала, як рахувала їх.

Потім голос наставниці.

— Камеліє!

Вона озирнулася.

— За мою спину!

Далі все розпалося.

Залишилися лише уламки: сліпуче біле світло, простягнута до неї рука, удар, від якого з легенів зникло повітря. Чийсь крик.

А потім — нічого.

Камелія відчула це з майже фізичною певністю.

Ось її останній спогад.

Тут проходила межа.

Все, що було до неї, належало Камелії.

Усе, що після...

Перед нею виник будинок.

Невеликий. Звичайний. Зовсім не схожий на місце, де вона виросла.

Сонце лежало світлими прямокутниками на підлозі, а звідкись знизу тягнуло запахом яблук, кориці й теплої випічки. Камелія знала, що на кухні відчинене вікно. Знала, що на столі стоїть синя чашка з маленькою тріщиною біля ручки. Знала навіть, що третя сходинка знизу скрипить, якщо наступити ближче до краю.

Вона не знала, звідки це знає.

На сходах з'явилася дівчинка.

Руде волосся було заплетене у дві нерівні коси, одна з яких уже майже розпалася. На коліні виднілася зелена пляма від трави, а в маленькій долоні вона тримала білу квітку.

— Туні, дивись!

Дівчинка простягнула квітку вперед і широко всміхнулася.

— Гарна?

Щось тепле розлилося всередині Камелії.

Вона знала цю дівчинку.

Ні.

Не могла знати.

І все-таки ім'я з'явилося саме.

Лілі.

Разом із ним прийшло стільки всього, що Камелія розгубилася. Сонячне світло на рудому волоссі. Подряпані коліна. Сміх у сусідньому ліжку. Маленькі пальці, що стискали її долоню під час грози. Образа через зламаний олівець. Примирення через десять хвилин.

Любов.

Така природна й давня, наче вона справді прожила поруч із цією дівчинкою все життя.

Але Камелія не знала жодної Лілі.