Пролог. Частина 2

Літо того року видалося в Коукворті напрочуд теплим.

Удень сонце нагрівало дахи так сильно, що навіть надвечір у кімнатах залишалося задушливо, і місіс Еванс відчиняла всі вікна, сподіваючись упіймати хоча б найменший протяг. У маленькому саду за будинком давно відцвіли півонії, зате троянди розрослися так, що батькові довелося підв'язувати найважчі гілки до дерев'яної решітки. Їхній запах проникав навіть на другий поверх і змішувався із запахом нагрітої деревини, свіжої білизни та олівців, які Петунія мала звичку залишати де завгодно, крім коробки, купленої спеціально для них.

Один із таких олівців зараз лежав у неї між пальцями.

Петунія сиділа на підлозі біля ліжка, підібгавши під себе одну ногу, й дивилася на майже завершений малюнок. Старий дуб займав більшу частину аркуша. Його коріння виходило просто до води, а довгі гілки схилялися над озером так низько, що в безвітряний день їхнє відображення мало торкатися справжнього листя. Залишилося зовсім небагато — поглибити тіні біля стовбура, зробити воду темнішою під кроною, додати кілька тонких штрихів на протилежному березі. Петунія вже кілька хвилин збиралася це зробити, але олівець так і не торкнувся паперу.

Знизу долинув сміх Лілі.

Петунія мимоволі підняла голову.

Сестра була в саду разом із батьком. Крізь відчинене вікно Петунія не розбирала слів, зате чудово чула голос Лілі — дзвінкий, швидкий, сповнений того особливого захоплення, з яким останні кілька тижнів вона могла говорити лише про одне.

Гоґвортс.

До початку навчального року залишався майже місяць, але здавалося, ніби для Лілі він уже почався. На столі лежав список необхідних речей, який вона встигла перечитати стільки разів, що папір пом'явся на згинах. У шафі висіли мантії. Біля ліжка стояла валіза, хоча збирати її було ще безглуздо. А на підвіконні лежав лист від Северуса, якого Петунія намагалася не помічати щоразу, коли проходила повз.

Вона опустила очі до малюнка.

Ще минулого літа вони з Лілі могли провести цілий день у цій кімнаті й жодного разу не замислитися, кому належить більше простору. Вони сперечалися через відчинене вікно, мінялися книжками, сварилися через одяг і мирилися ще до вечері. Лілі без дозволу брала її олівці, Петунія ховала сестринські шпильки, а потім обидві годинами лежали на животах поперек одного ліжка й вигадували історії про людей, яких бачили на вулиці.

Тепер у Лілі з'явилися історії, до яких Петунія не мала жодного стосунку.

Спочатку вона переконувала себе, що звикне.

Потім — що їй байдуже.

Жодне не виявилося правдою.

— Туні!

Петунія здригнулася й швидко закрила альбом.

За кілька секунд у коридорі загупали кроки, двері розчахнулися, і Лілі влетіла до кімнати так, ніби останні сходинки подолала одним стрибком.

— Тато сказав, що в суботу ми виїдемо раніше.

Петунія поставила альбом на ліжко.

— Наскільки раніше?

— О сьомій.

— Ранку?

Лілі закотила очі.

— Ні, вечора. Звісно, ранку.

— Тоді ти проспиш.

— Не просплю.

— Ти минулого тижня проспала сніданок.

— Бо мені нікуди не треба було.

Петунія глянула на неї з сумнівом.

— Я тебе розбуджу.

— Я сама прокинуся.

— Добре.

— Тільки не буди.

Петунія не витримала й засміялася.

— Ти щойно сказала, що сама прокинешся.

— Саме тому й не буди.

Логіка була настільки бездоганною у своїй відсутності, що сперечатися не мало сенсу. Петунія похитала головою й знову потягнулася до альбому, але Лілі вже сіла поруч, притиснувшись плечем до її плеча.

— Покажи.

— Що?

— Ти малювала.

— Звідки ти знаєш?

Лілі подивилася на олівець у її руці.

— Я надзвичайно спостережлива.

— Ти надзвичайно нестерпна.

— Теж правда.

Петунія все-таки відкрила альбом.

Лілі одразу нахилилася ближче.

— Це той дуб?

— Який?

— Ну той. Біля озера.

— Дуже конкретно.

— Ти зрозуміла.

Петунія зрозуміла.

Вони знайшли те місце кілька років тому, коли батько взяв їх на прогулянку за місто. Лілі тоді впала у воду, намагаючись дістати гілку, що плавала біля берега, а Петунія сміялася так сильно, що не могла допомогти їй вибратися. Наступні два тижні Лілі при кожній нагоді нагадувала, що могла потонути, хоча вода там ледь доходила їй до колін.

— Той самий.

Лілі довго розглядала малюнок.

— Гарно.

Петунія ледь усміхнулася.

— Дякую.

Сестра ще кілька секунд сиділа поруч, а потім раптом піднялася.

— Я піду запитаю в мами, чи можна взяти з собою більше грошей.

— На що?

— Не знаю.

— Дуже переконливо.

— Саме тому мені й потрібно більше грошей.

Петунія знову засміялася.

Лілі вибігла з кімнати, залишивши двері відчиненими.

Петунія дивилася їй услід, поки кроки не стихли на сходах.

Потім усмішка повільно зникла.

У суботу вони мали їхати до Лондона всі разом.

Батько запропонував це кілька тижнів тому, коли з'ясувалося, що Лілі потрібно купити решту речей до нового навчального року. Вони вирішили виїхати вранці, провести в місті весь день, пообідати десь у центрі, а потім розділитися на кілька годин. Лілі з матір'ю вирушать у своїх справах, а Петунія залишиться з батьком. Він пообіцяв повести її до великої художньої крамниці, яку знайшов неподалік від центру, й навіть сказав, що вона зможе вибрати собі новий набір фарб.

Петунія чекала цієї поїздки.

Справді чекала.

І все одно щоразу, коли думала про ті кілька годин, на які Лілі зникне разом із матір'ю, всередині залишалося знайоме неприємне відчуття.

Діаґон-алея.

Місце, про яке Лілі могла розповідати годинами.

Місце, де продавали речі, назв яких Петунія ще рік тому навіть не знала.

Місце, куди вона не могла піти.

Петунія взяла олівець і нарешті торкнулася ним паперу.

Тінь під дубом вийшла надто темною.

---

У суботу Петунія прокинулася раніше за будильник.