камчатська історія. бувальщина

Почалася ця історія дуже «гуманно», суто по-людськи, як те й буває у цивілізованому суспільстві: у матері забрали її єдину радість – улюблених дітей.

Двоє туристів, тиняючись крутими камчатськими сопками, випадково натрапили на лігво ведмедиці. Там вищали та борюкалися двоє маленьких кудлатих коточки, що колись мали стати справжніми камчатськими бурими ведмедями. Їхня годувальниця-мати десь блукала у пошуках здобичі, тож малята були абсолютно беззахисними. Тому вже за п’ять хвилин вони опинилися у руках легковажних чоловіків. Відтепер їхня доля була невідомою – або ж ведмеденята потраплять до цирку і до скону розважатимуть публіку, або ж до самої смерти сидітимуть у клітці якогось звіринцю.

Ведмедиця повернулася по обіді і вже здалеку відчула своїм гострим нюхом чужий дух – тут напевно побували двоногі хижаки. Вона наблизилась до свого затишного кубельця і її материнське серце болісно стиснулось – вона не відчула запаху своїх дітей. Натомість відчувався сильний запах алкоголю – зайди-мисливці були добре напідпитку.

Ведмедиця зайшла до барлогу і з неприхованою тугою роззирнулася, намагаючись гострим поглядом відшукати двійко малюків. Проте тут було тихо й порожньо, лише на землі валявся смердючий недопалок радянської «Прими».

Вона довго кружляла сопками, звала дітей болісним гуком, дослухалася до оточуючого світу, вдихала гострим носом повітря, намагаючись за запахом знайти дітей. Та все намарно – малечі й слід вичах. Запах чужинців вказував шлях, куди забрали дітей, та ще більше його напрямок видавав запах самих ведмежат. Чутливий ніс хижака безпомильно визначав напрям, а міцні лапи гнали важке розсерджене тіло нещасної матері уперед.

Запах малят вивів ведмедицю до траси, що пролягла уздовж сопок між Петропавловськом-Камчатським та Усть-Камчатськом. Траса проходила повз місто Єлізово, тут зрідка шугали вантажівки і була автобусна зупинка. Запах гуми й бензину дратував і лякав ведмедицю, проте вона рухалась все далі й далі, відчуваючи щонайменші молекули запаху рідних дітей. Той рідний запах закінчився саме на зупинці, але самих малят і їхніх викрадачів тут вже не було. Натомість на зупинці стояла самотня жінка, котра чекала на прибуття рейсового автобусу.

Ведмедицю вона побачила здалеку і вроджений споконвічний страх підказав зрадливу ідею – тікати. Але тікати було нікуди: навколо жодного дерева чи стовпа, куди можна було хоча б спробувати здертися, жодної будівлі, де можна сховатися. Тож шлях до втечі був один – у напрямку рідного дома, до міста.

Нещасна жінка з розпачливим вереском встигла пробігти метрів зо двадцять. Розлючена ведмедиця наздогнала її у кілька скоків, спробувала вхопити втікачку широкою лапою. Десятисантиметрові пазурі увігнались нещасній камчадалці у голову до кістки. Далі одним швидким рухом тварина зірвала жінці скальп: шкіра поповзла з чола, шиї, спини… Жінка впала навзнак, обливаючись кров’ю, паралізована жахливим болем. Останнє, що увиділи її затьмарені стражданнями очі – ошкірену пащу і гострі ікла хижака, з набубнявілих цицьок якого текло густе молоко…

* * *

Понівечене тіло нещасної жительки Єлізово знайшли випадково. Електрики поверталися фургоном до Петропавловська і помітили біля дороги розтерзані закривавлені рештки того, що колись було людиною. Над цими рештками схилився розлючений хижак. Гуркіт фургону та звуки автосигналу примусили тварину втекти з місця злочину, а по краю вже поволі розповзався туман жахливих чуток: в околицях міста з’явився ведмідь-канібал.

Система сповіщення про подію запрацювала швидко, протягом півгодини по тривозі було піднято місцевих єгерів та кадрових військових. Тобто нас.

Те, що трапилося з жінкою, було для нашого військового містечка справжнім ЧеПе. Поява в околицях ведмедя-людоїда – то замах на обороноздатність нашої держави. Відтепер нажахані жінки не пустять до шкіл та дитячих садків своїх дітей, а їхні чоловіки-офіцери з переляку не полишатимуть своїх підземних бункерів: сидячі на бойовому чергуванні пиячитимуть з ранку до пізньої ночі. Тому знищити небезпечну тварину стало стратегічним завданням нашої не менш стратегічної ракетної частини.

* * *

Тривога спапашила всіх неочікувано: командування частини наказало терміново прочесати околиці у пошуках ведмедя-канібала. Тож військовим – як солдатам-строковикам, так і офіцерському складу терміново наказали шикуватися на плацу. Окрім військових, на плацу перебувало і кілька цивільних – місцевих єгерів та тих, хто добре розумівся на мисливській справі. Ці гуртувалися окремо. Один із них був вузькооким й жовтолицим, проте не був корінним камчадалом, тобто ані коряком, ані алеутом, ані ітельменом чи евеном. То був кореєць Кім.

Насправді він мав таке довге й заковиристе ім’я, що якби хтось із радянських старшин спробував його вимовити, то напевне звихнув би собі щелепу. А раптом завтра війна? А, не дай Боже! бойова тривога? Офіцер із вивихнутою щелепою – не воїн, бо не здатен ані наказу підлеглим віддати, ані відповісти на наказ вищестоящого офіцера звично голодним російським гаслом: «Єсть!» Між тим, «єсть» хотіли тут завжди, насамперед солдати термінової служби. Камчатка – не Україна, тут якщо щось і росте, то виключно у хохлів на присадибних ділянках чи городах. Решта – то каміння, ягель та пісок, обкаляний та просцяний бурими місцевими ведмедями. А ще тут рештки старих вивержень вулканів, які в силу об’єктивних причин не здатні перетворити Камчатку на уславлені виноградом та фруктами Апенніни. Тож радянські воїни тут реально не доїдали, бо який наїдок з пшона, вівса чи перловки? Білків мало, а вуглеводнями тіло не наситиш. Хіба що розум розвеселиш.