Калоші Щастя

 «Перед вами не просто казка про магічний предмет, а філософське застереження великого данського казкаря. Написана у 1838 році, ця історія є дзеркалом людської невдоволеності. Ми часто мріємо про інші часи, інші країни чи навіть чужі серця, вважаючи, що там знайдемо щастя. Андерсен дарує своїм героям можливість здійснити ці мрії за допомогою пари магічних калош, але чи принесе це їм спокій? Цей переклад запрошує сучасного читача зазирнути за лаштунки власних бажань і переосмислити ціну "миттєвого щастя"

Калоші щастя.

I. Початок.

Це було в Копенгагені, на Східній вулиці, в одному з будинків неподалік від Королівської нової площі; там саме зібралося велике товариство — адже час від часу треба давати прийоми, аби справу було зроблено і можна було сподіватися на зворотні запрошення.

Одна половина гостей уже сиділа за ігровими столами, а інша — чекала, що вийде з господарчиного: «Ну, тепер нам варто було б щось придумати!» На цьому й зупинилися, і розмова точилася, як зазвичай.

Поміж іншим мова зайшла і про середньовіччя; дехто вважав ті часи значно кращими за наші, а радник юстиції Кнап так завзято обстоював цю думку, що господиня одразу стала на його бік, і обоє вони палко виступали проти надрукованих в альманасі слів Ерстеда про старі та нові часи, де перевага по суті надавалася нашій епосі.

Радник юстиції вважав часи короля Ганса найпрекраснішими та найщасливішими. Поки точилися всі ці суперечки «за» і «проти», що перервалися лише на мить, коли принесли газету (хоча в ній не було нічого вартого уваги), ми з вами зазирнемо до передпокою, де залишали верхній одяг, ціпки, парасолі та калоші.

Тут сиділи дві дівчини, одна молода, інша стара; можна було б подумати, що вони прийшли супроводжувати своїх господинь — якусь стару панну чи вдову, проте, пригледівшись пильніше, ставало зрозуміло, що це не звичайні служниці: надто витонченими були їхні руки, надто величною — постава й кожен рух, а їхнє вбрання мало вельми своєрідний і сміливий крій., Молодша хоч і не біла само «Шастя» але була одною з його камеристок, що розносять дрібніші дари Щастя; старша ж мала надзвичайно серйозний вигляд — то була Туга, вона завжди особисто виконує свої доручення, аби бути певною, що їх здійснено належним чином.

Вони розповідали одна одній, де побували за день; вона, посланниця Щастя, виконала лише кілька незначних дрібних доручень: врятувала новий капелюх від зливи, передала поважному чоловікові вітання від вельможної нікчеми тощо; проте наостанок у неї залишилося дещо зовсім надзвичайне.

«Я мушу тобі сказати, — мовила вона, — що сьогодні в мене день народження, і на честь цього мені довірено пару калош, які я маю принести людству».

«Ці калоші мають таку властивість: кожен, хто їх одягне, миттєво перенесеться в те місце або в той час, де він найбільше бажає бути; будь-яке бажання щодо часу чи місця тієї ж миті здійснюється, і людина нарешті стає щасливою тут, на землі!».

«Оце так! — вигукнула Туга.

 — Він стане вельми нещасним і благословлятиме ту хвилину, коли позбудеться цих калош!».

«Та що ти таке кажеш! — заперечила інша.

 — Ось я поставлю їх тут біля дверей; хтось помилково візьме їх і стане щасливцем!».

Ось такою була їхня розмова.

II. Що трапилося з радником юстиції.

Було вже пізно; радник юстиції Кнап, занурений у думки про часи короля Ганса, зібрався додому, і доля розпорядилася так, що замість власних калош він надів калоші Щастя і вийшов на Східну вулицю.

Але завдяки чарівній силі калош він, щойно взувши їх, перенісся назад у часи короля Ганса, а тому одразу ж ступив просто у густу грязюку та багно, якими за тих часів була вкрита вулиця, адже тоді ще не мали бруківки.

— Це просто жахливо, яка тут грязюка! — вигукнув радник юстиції.

— Весь тротуар зник, а ліхтарі всі погасли!

Місяць іще не встиг піднятися достатньо високо, до того ж повітря було досить густим, тож усе довкола потопало в темряві.

Втім, на найближчому розі перед образом Мадонни висів ліхтар, але світла від нього майже не було; радник помітив його лише тоді, коли опинився просто під ним і його погляд упав на малювання із зображенням Матері та Дитятка.

Повз нього пройшло кілька людей у тогочасному вбранні.

— Який вони мали вигляд! Мабуть, поверталися з маскараду!

Раптом залунали барабани й сопілки, спалахнуло яскраве світло смолоскипів; радник юстиції зупинився і побачив дивну процесію, що проходила повз нього.

Попереду йшов цілий загін барабанщиків, які вельми майстерно вибивали дріб, за ними — драбанти з луками та арбалетами.

Найповажнішою особою в цій ході був духовний чин. Спантеличений радник юстиції запитав, що все це означає і хто цей чоловік.

— Це єпископ Зеландський! — відповіли йому

— Господи, та що це з єпископом? — зітхнув радник юстиції й похитав головою; це аж ніяк не міг бути єпископ.

 Розмірковуючи над цим і не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, радник юстиції пройшов Східною вулицею та перетнув площу Високого мосту.Мосту до Замкової площі ніде не було видно; він лише запримітив низький берег річки й зрештою натрапив там на двох молодиків у човні.