***

Будильник задзвенів рівно о сьомій годині ранку. Сьогодні я встановила рекорд – проспала цілих чотири години. Хоча цього часу не вистачило, щоб зникли мішки під очима, надія лише на тональний крем.

Приймаючи душ, я повторювала доповідь перед інвесторами. Поки наносила макіяж, прокручувала в голові відповіді на можливі питання. А в заторах одним оком переглядала презентацію, адже саме над нею я працювала до третьої ночі.

Сьогодні, в понеділок тринадцятого, вирішиться моя доля. Презентація рекламної кампанії, якою я керувала кілька довгих місяців. Кропітка робота, безсонні ночі, вічні пошуки ідеалу та виправлення помилок.

За цей час дівчина в дзеркалі перетворилась з стрункої, високої брюнетки з палаючими карими очима у вічно втомлену жіночку. Туфлі на підборах змінила на зручні кеди, макіяж майже зник з мого обличчя, а замість крові по організму текла кава. 

Але воно того вартує. Якщо сьогодні все пройде добре, місце керівника нашої компанії в Україні моє, а там до міжнародного рівня недалеко. Все ж ми працюємо з найбільш відомими брендами в нашій країні та світі. 

- Тож, Дарино, зроби це! – Вже на паркувальному майданчику даю собі останні настанови, гіпнотизуючи поглядом втомлених очей в дзеркалі.

Слабкість накочує непомітно, але дуже знайомо. Останні тижні, наче в страшному сні, мене переслідують нудота, швидка стомлюваність і біль у м’язах. Давно зник апетит, а нормальна вага помахала рукою, зате шкіра стала ідеально блідою.

Нічого, ось завершиться цей тиждень і я відпочину. Напевно. Поїду до подруги. На тиждень! Лана давно мене кличе в своє село. Ну добре, на п’ять днів! Гаразд. Подивимось правді в очі, проведу в неї хоча б вихідні.

Одразу пишу подрузі повідомлення та відправляю, щоб не було зваби відмовитись від своїх слів.

Приводжу себе в нормальний стан таблеткою валідолу та йду в офіс. Сьогодні мій зірковий час. Пряма осанка, ідеально підігнаний по фігурі костюм гірчичного кольору, чорна блузка, туфлі на високих підборах. В руках сумка з ноутбуком та сумочка відомого бренду. Акуратний денний макіяж, високий хвіст та окуляри в чорній оправі додають строгості. Ідеальна стерва, яка йде до своїх цілей.

Так і не скажеш, що у вільний від роботи час вона хоче вмерти. Цікава відповідь для молодої дівчини у віці двадцяти шести років, правда?

Киваю персоналу на рецепції. Бояться мене. А я лише кілька разів провела виховну бесіду, що документи треба одразу приносити, як тільки прийдуть.

Ніхто мене не може зрозуміти. Бо ніхто не втрачав за одну ніч обох батьків, рідну сестричку та бабусю. Ніхто не замовляв одночасно чотири домовини. Одна аварія розділила моє життя на до та після. Два роки тому слизька дорога та глибокий яр забрали життя всіх дорогих мені людей. І я залишилась сама. В жорстокому світі реальності. Від спроби самогубства мене зупиняли лише прощальні слова мами. Вона до останнього боролась за життя. Але жінка з косою забрала і її.

Моє тіло пробиває струмом, а серце стискує кігтями. Кожен раз, коли згадую… Маленьке тіло сестрички в білій сукенці. Батьки у вишитому одязі, мама вишивала на їхнє срібне весілля, хотіла фотосесію сімейну зробити.

- Дарина, вона має жити! Має жити! – Втрачаючи свідомість, мама шепотіла ці слова. Я їх не чула, але небайдужі люди, які намагались врятувати мою сім’ю передали.

На життя ці роки схожі не були, швидше існування. Робота, робота і багато роботи. Тоді можна не думати. Адже ненависть до життя затоплювала мій розум. Я не могла зрозуміти, за що Всесвіт так поступив з нами, зі мною.

Гнів, наче гадюка, огортає кожну клітинку мого тіла. Я так і не навчилась з ним боротися.

«Хочу, щоб мої доньки побачили світ, знайшли улюблену роботу, створили сім’ю та народили мені внучат. Але найбільше мрію, щоб вони були щасливі».

Ці слова я прочитала в щоденнику моєї матусі. Він ховався в спальні батьків, біля ліжка. Там, де я ридала гіркими сльозами кілька місяців. Біль роздирав мою душу, а серце рвалось з грудей, але я вперто повторювала ці слова. Але здійснити мені їх не вдалось. Лише робота стала моїм спасінням.

Залітаю, наче фурія в свій кабінет. Хоча б в роботі треба досягнути успіху. Показати, що мої рідні могли б пишатися мною.

Через кілька годин я доповідала перед людьми, які керували мільйонами, а деякі мільярдами. Гордо піднята голова, чіткі кроки, відрепетирувана вимова до останньої паузи. Мій тріумф був стовідсотковим.

Стовідсотковою була і втрата свідомості. Я чесно закінчила доповідь, відповіла на всі запитання та тихенько сповзла по стіні. Сили різко покинули моє тіло. 

Прийшла в свідомість я вже в кареті швидкої допомоги. Схвильовані колеги та керівництво не придумали нічого оригінальнішого, як відправити мене до лікарні.

А підлий організм підтримав їхню ініціативу жахливою слабкістю та сонливістю. Тому дорогу я пам’ятаю погано. Покращало мені лише після крапельниці. А під кінець другої я була готова бігти підкорювати світ. Гаразд. Не підкорювати світ, але втекти з цих білих стін однозначно.

Планування втечі перебив візит лікаря. Молода дівчина, одягнена в голубу медичну форму. Бейдж на її грудях повідомив, що перед мною лікар Сеник Софія Петрівна. Невисокий ріст, окуляри на носі, волосся зібране на потилиці і зосереджений вигляд. Вона переводила погляд з мене на листки в руках.