Калинове серце

 Всі мерщій бігли до вокзалу. Діти й дорослі, чорні і білі люди. Засвічені й засліплені вечірнім сонцем. Воно кидало на їхні лиця кривавий відблиск останнього світла. Потяг. Мерщій. Швидше. По вагонах… У повітрі віяло холодком. Люди швидко розсідалися по вагонах, штовхалися й лаялись.

 Зеленоока Калина дивилась на все те здалеку. Її не помітили серед штовханини… Порядна й начебто інтровертка… Вона стояла у сторонці, дивлячись на хаос, що творився на вокзалі. Люди всілися по вагонах. Звісно ж, місця вистачило не всім. Вони готові були одне одного витягати з вагонів і розмазувати по бруківці вокзалу… Вони були б нещадні одне до одного.

- Нещадними бувають лише нещасні, - говорила Калина завжди. Але вона не засуджувала їх і навіть не осуджувала. Вони всі для неї просто діти… Мигтіння таркатих сорочок минулося. Потяг від’їхав. Важкий, натолочений людьми, що везли кудись свою темряву. Калина думала, що лишилась одна на вокзалі. Але поряд із нею були ще люди. Їх багатенько зібралось… Непоказні з виду… Такі ж як вона… Тихі й зовнішньо спокійні… Емоційний корінь був прихований десь всередині.

Стоять. Мовчки. Похилені голови. Очі проводжають і потяг, і сонце, і світло. Настала ніч. Вона огорнула все навкруг. Від неї нема порятунку.

Калина побачила своїми зеленими очима як зник вдалині потяг, як розчинився десь там, аж у морі шляху, вона побачила ще й вогні, що наближались з того боку з переднього краю. Всі бачили ті вогні. Всі нашорошились. Калина коротко озирнулась навколо. Її погляд пробіг по тих, хто лишився з нею на цьому порожньому вокзалі. Ні, вокзал був зовсім не порожній. Тут і діти, й жінки, чоловіки й старі діди… Всіх їх щось об’єднувало. Калина спробувала придивитись пильніше, але нічого не знайшла. Їй не сила було розгледіти це щось, настільки таємниче, що його неозброєним оком не впіймаєш. Але настав час озброювати не очі, а руки.

У них є лише цей шанс і жодного  більше…

Калина розвернулась до своїх людей. Вона щось коротко й дзвінко наказала. Частина людей відійшла до стін вокзалу. З нею лишились тільки ті, хто міг дати відсіч тому, що йшло з темряви.

Дівчина все зрозуміла. Старигані й жінки деякі сказали, що вони помоляться, що підтримають їх словом і піснею…

Калина б ніколи не стала докоряти таким Людям, бо вони як на її думку, дуже цінні. А серед тих, кому належало битися з нею були самі лише юнаки й діти… Всі старші відступили убік. Отут уже дівчина не змогла стримати подиву.

Та їй здалося, що зараз треба йти з тими, хто хоче йти. Вона не могла заборонити жодному з її людей йти вперед. Вони ступили кілька кроків до залізничного полотна. По рейках тут рідко йшли потяги. Вони взагалі-то рідко ходять тут… Лиш який випадок має змусити заїхати у таку глушину… До людей цього міста заїжджають нечасто.

Калина ще раз продивилась зеленню очей тих, з ким їй належало йти вперед. У них були самі лише руки.. у неї сам лиш голос. І потужні голоси ззаду… Вони співали тягли вже щось зимне й бойове, щось закличне й сповнене, просякнуте кривавим духом… Калина добре знала людей свого міста. І тут були саме ті, хто знав ці суворі пісні й сувору правду зі смаком металу з колиски…

Вогні проступили чіткіше. Калина знала, що вони мусять ступити ще кілька кроків вперед… Вони підійшли до залізних  рейок. Вони ступають по ним. І враз дівчина відчула, як десь віддалік… Їде потяг. Та дзвону мечів, стукоту сердець і грюкоту битви уже не спинити. Вона  мусила  йти першою… Завжди на чолі. Це була її роль, яку не могла дівчина змінити ні на що інше, як би сама того не прагнула. Вона навіть не думала про те,  чи прагнула колись помінятися з кимось місцями…

Та вже закипів бій. Вже сипалися іскри. І їй ніколи було думати вже ні про себе, ні про людей, ні про потяг, що десь там маяком світив здалеку… То світила їхня…

Потяг промчав. Тиша залягла. Потім крик, що бився у скляну ніч і так не розбив її, лише розколов. Ніч тріснула й упала. Вона дзвеніла ще довго відгомоном сліз і лайки… Дівчина із зеленими очима лежала на залізничних рейках. Поряд скупчилися люди… Вона така безпорадна й така… Золоте волосся розметалось по чорному залізу. А руки, білі й колись гарні… Що з ними тепер? Вогні десь зникли у темряві. Ніхто не бачив їх. І лишилися коло неї самі тільки старигані… Діди перемовлялись тихо. У їх голосах бринів відчай, скорбота, може навіть злість… І жалість безмежна, яку б вона ніколи не хотіла почути, але чула щодня… Здається, вона от-от легенько зведеться на ноги й піде, але… Жива… Звісно  жива, але чи піде колись? чи відчує сонце на дотик?

***

Він наче вибрався щойно з крижаної води. Озирнувсь навколо. На стіні плакат. Кругом якісь трубочки й апарати… Він зрозумів усе з першого погляду, але нічого не згадав. На стіні висів плакат, точніше, картина… Але незвичайна: то була картина роздрукована на великому наче ватман шматку чи то паперу чи картону…  Хлопець кілька секунд уважно вдивлявся у її розпливчасті обриси, аби зрозуміти що ж там зображене.

І він врешті побачив… Велике серце, що ніби було  складене з калинових грон… Він задивився… Йому здалося, що ті грона колишуться наче од вітру. Йому здалося, що серце б’ється… Воно і справді билося. Як би він не відводив погляд, як не намагався подивитись з іншого кута або ж глянути після того, як заплющив очі… Нічого не мінялось. Серце билося.

- Отак і твоє б’ється після стількох герців на тій залізниці, де ти опиняєшся щораз поряд із нею під масивним швидким потягом… - почув він чи то свій голос чи то відгук спогаду… у палаті крім нього нікого.

Він уже давно покинув реанімацію, але калинове серце, що б’ється на стіні забрав із собою… Він не знає яким дивом воно породжене і хто художник, хто автор цього оптичного обману… Та він повісив це серце у себе над ліжком. Завше як погано він дивиться на нього… У голові раз у раз спалахують видіння. Всі вони оповиті болем і туманом, що розвіяти його скільки не намагався – не зміг.