Чаєчка

Чаєчка

Із вдячністю Катерині Ісаєвій

Катруся ловила призахідне сонце двома незабудками. Воно лагідно тануло в озерцях, віддзеркалюючи милування природою. Легенький вітерець ніжно обціловував дівочий стан, щемливо торкався до золотистого волосся, яке хвилею прикривало спину. Він час від часу підштовхував її до краю платформи, яка нависала над Дніпром. Вона прийняла рішення. Мусить відчути радість лету, щоб раз і назавжди позбутися страху висоти. Мить… І дівчина, відірвавшись від перил та розправивши руки-крила, ринула назустріч сонцю. Вона довіряла йому й тепер уже призахідне пестило обличчя, волосся... Відчувала й дотик вітерця, який кинувся за нею вслід. Поруч надривисто зареготала чайка. Вона підлітала то з одного, то з іншого боку, спостерігала за летункою, робила тільки їй відомі рухи. Вони удвох летіли над Дніпром: чайка звично, буденно, а Катруся ‒ з острахом і відчуттям драйву!

Мить. І твердь під ногами навернула до дійсності. Вона це зробила! Молодий інструктор допомагав дівчині знімати спорядження. Краєм ока спостерігав, як вона спокійно, без метушні звільняла руки й тіло від пасків та жилета.

‒ Максим, ‒ подав вільну руку.

‒ А ви зі всіма летунками заводите знайомство? ‒ запитала, заливаючись рум’янцем.

‒ Ні! Тільки із золотокосими, ‒ знайшовся з відповіддю юнак. ‒ Волосся варто було у вузлик зібрати, а то можна й без голови залишитися, ‒ милуючись, повчав.

‒ Та я якось і не подумала, ‒ відповіла, понижуючи градус недовіри.

‒ Катерина, ‒ усміхнулася голубизною.

‒ Пропоную відсвяткувати твій політ, ‒ запропонував інструктор. ‒ У мене і зміна закінчилася.

‒ А що? Ми вже й на ти перейшли? ‒ складаючи речі в рюкзак, зауважила дівчина.

‒ Принаймні, пропоную це зробити. Ми знайомі вже 15 хвилин і 20 секунд, ‒ відповів, дивлячись на годинник. Катерина зауважила, що як для інструктора, то годинник на руці юнака був не із дешевих.

‒ Заробив чесною працею, ‒ запримітив здивування. ‒ Ловлю отаких летунок, ‒ заграв білозубим щирим усміхом. ‒ Пропоную час намарне не витрачати, а за філіжанкою кави з тістечком продовжити знайомство.

‒ На вечір кава й тістечка? ‒ здивовано перепитала дівчина. ‒ Тоді нам не по дорозі. Вона закинула рюкзак на ліве плече й направилася до сходів, які вели на міст.

Смеркалося. Дівчина з острахом зміряла крутий підйом.

‒ Летіти чайкою легше, ніж видряпуватися в темноті совою, ‒ мелькнуло в голові. ‒ Дурепа! Краще б дочекалася Максима. Не страшно було б підійматися. Довипендрювалася.

Мабуть, вона згадала ще б не одне слівце, щоб себе пристидити, як раптом перечепилася через невеликий виступ і гепнулася на землю. Катерина застогнала від болю. «Тільки б не перелом», ‒ ворушачи ногою, шепотіла дівчина. Вона спробувала підвестись.

‒ Обережно, ‒ кинувся Максим до дівчини.

‒ Права? Катерина кивнула головою. Він турботливо зняв кросівок.

‒ Де болить?

‒ Гомілка, ‒ стискаючи зуби від болю, відповіла дівчина.

‒ О! Так ти не тільки літати можеш, а ще й анатомію знаєш?‒ з’язвив юнак.

‒ Я ще знаю, що язик без кісток, ‒ спробувала пожартувати.

‒ Так от, ‒ прощупуючи ногу, продовжив Максим. ‒ Коли б ти мушки не показувала, то ми б уже смакували тістечками. ‒ Чого зірвалася, як вітер на дощ?

Дівчина відчула схвильоване дихання юнака біля щоки. Мить ‒ і він припав до її губ.

‒ Не смій, ‒ вириваючись із поцілунку, прошепотіла. ‒ Скористався моєю безпорадністю?

‒ Вибач. Спокусився, ‒ забелькотів інструктор.

Настала тиша. Максим обмацував місце болю. Дівчина стежила за вправними рухами юнака. Вона ще відчувала тепло його губ. Несподівано тишу розірвав голос.

‒ Оце так ситуація. Я вчасно чи зарано? ‒ зістрибнувши з останньої сходинки до них підійшов спортивної статури чоловік. Він зухвало, допалюючи цигарку, розглядав дівчину.

‒ Нічо так маленька. Потрібна допомога? ‒ нахилився над потерпілою.

‒ Вчасно тебе принесло, ‒ зрадів Максим. ‒ Тебе сам Бог післав.

‒ Катрусю, – звернувся до дівчини. – Потерпи декілька хвилин. Я здам зміну напарнику й відвезу тебе в лікарню. Рентген треба зробити.

‒ Уже, Катрусю! Таки запізно, ‒ засміявся чоловік. ‒ Вези своє щастя, а я дам собі раду сам, ‒ сказав і направився до намету, який служив нічлігом для інструкторів.

Максим допоміг Катерині підвестися. Він бачив, як вона кріпилася, не показуючи болю. Легко, як пір’їнку, підхопив її на руки й направився до сходів.

‒ Ти що? Опусти мене, ‒ почала пручатися дівчина. Юнак не зважав. Він усе міцніше пригортав до своїх грудей, відчуваючи серцебиття. Врешті-решт, Катерина, розуміючи, що марні її пручання, здалася. Вона охопила хлопця за шию. Скоса поглядаючи на Максима, милувалася його вольовим обличчям. Орлиний ніс додавав образу гордовитості. Міцні руки впевнено тримали ношу. Катерина тамувала подих. Біль стихав. Вона прагнула, щоб так тривало вічно.