Ластівка

Вранішні промінчики-щупальця несміливо пробиралися в кімнату крізь тюлеву фіранку. То зачеплять вазу з букетиком блакитних пролісків на столі, то затримаються на обличчі рудоволосої красуні.
- Ще трішечки, - випрошувала дівчинка, - ховаючи кучеряву голівоньку під ковдру.
- Так і весну проспиш, ластівочко, - промовила жінка, яка ввійшла в кімнату.
Вона присіла на краєчок ліжка.
- Із Днем народин, донечко-сонечко!
З-під ковдри висунулося заспане личко. Хитренько примруживши блакитні озерця, дівчинка кинула оком на букетик квітів і промовила: "Весну не проспати! Як і день народин!"
Смачно потягуючись, Надійка підвелася і пригорнулася до матері. Вона відчувала калатання її серця, вдихала запах материної любові.
- Це ж треба було в цей день народитися й Євдокії Іванівні? - задумливо промовила дівчинка, поглядаючи на букетик квітів.
- Та вас не тільки день народження поєднав, - замислено проказала жінка. - Нас весна здружила на все життя. Уже вкотре, витягуючи із закутків душі спомини, Софія згадувала березневий день, сповнений щастя і тривоги. Донька знала половину правди. Дотепер жінка тримала таємницю за сімома замками. Вона оберігала дитячу душу, хоча усвідомлювала, що рано чи пізно та дізнається правду.
Сьогодні, на десятий рік народження, вирішила прочинити двері таємниці, яка нависала над родиною Пасічників. Заходила здалеку, щоб не ранити серце своєю відвертістю. "Краще я, ніж хтось", - прийняла рішення.
- Знаєш, доню, в житті буває по-всякому, - пестячи волосся, розпочала жінка. - Доля скидає  на наші плечі стільки випробовувань, скільки ми можемо винести, - добираючи слова, тремтячим голосом почала.
- Матусю, - що це ти загадками в такий день? - перебиваючи, заглянула в сині материні озерця.
- Пора. Пора тобі, моє сонечко, правду знати, - міцно притискаючи до грудей, продовжувала жінка.
- Думаю, ти мене почуєш, щоб потім не боліло за недосказаним...
Дівчина на мить принишкла. У голові роєм роїлося. Те, що вона почула від матері, вирвалося зойком дитячої душі. Раптом шарпнулася з обіймів Софії, зістрибнула з ліжка на холодну підлогу й  почала нашвидкоруч одягатися.
- Не може бути, я тобі не вірю, - схлипуючи, вискочила з кімнати.
"От і все", - схиливши голову над столом, - видихнула жінка.
Здавалося, час зупинився. Тільки цокав на стіні годинник, монотонно порушуючи тишу.
- А що це Надійка кулею вилетіла з хати? - стрясаючи з чобіт залишки снігу, прочинив двері чоловік.
- Не послухала я тебе, Андрійку, призналася, - витираючи червоні від сліз очі виправдовувалася Софія.
- Та сказати треба було, але нащо в такий день? - з гіркотою в голосі промовив чоловік, роззуваючись.
- Так наснилося ж мені, що Ярина просила відкрити таємницю Надійці, правду повідати й віддати те, що їй повинно належати.
- Кому твоя правда потрібна, ластівонько? - пригортаючи дружину, заспокоював Андрій. - Хай би окріпла, то і сприйняла б спокійніше. - Забобонна ти стала.
У двері постукали.
- Заходьте, - запросила Софія, підводячись.
На порозі постала Євдокія Іванівна. Переводячи подих, мовила: "І що ви оце, витворяєте, діти? Нащо було малій у такий день душу ятрити?"
- І вам, добридень! - підсовуючи стільця, всміхнувся Андрій. Чоловік знав, що його посмішка, то найкрща зброя в будь-якій ситуації. А наразі варто включати ще й харизму, щоб хоч якось угамувати напруження.
- Так Надійка у вас? - виховано поцікавився. - От нетерпляча, без подарунка побігла? І квіти не прихопила.
- Ти мені в зуби не заглядай. Краще було тримати язик за зубами, щоб дитину до сліз не довести, - з притиском у голосі відповіла Євдокія Іванівна.
- Не гнівайтеся, тітонько. То я не втерпіла. Наснилася Ярина, то і прийняла за знак. Подумала, що настала пора правду сказати, - почала пояснювати Софія.
- Та не тримаю я серця на тебе, - заспокоювалася Євдокія. - На руках треба носити й дякувати Богу, що не осиротіла. Але коли я побачила заплакану дитину, то мені мов серпом різонули по серцю.
Жінка підвелвся. "Годі нам тут теревені правити. Ходімо до мене. Якраз млинці приготувала. Надійка вже на стіл накриває. Будемо уродини святкувати, весняний Новий рік зустрічати й заодно думати, як утішити моє рудоволосе щастя", -запропонувала, змінюючи тональність.
- Обожнюю вас, матінко, й ваші млинці! - підхопився Андрій. - Із уродинами, - цмокнув у щоку.
- Я також приготувалася, - повеселіла  Софія. - Буду провину спокутувати.
- Знову за рибу гроші, доню, - кинула Євдокія. - Ти заслужила пошани і слів вдячності.
- Захвалите мені дружину. Он вона як рум'янцем залилася, - радіючи, що намальовується вихід із ситуації, басовито мовив чоловік. - Ходімо, вже й Надійка зачекалася.
Він узяв зі столу вазу з пролісками і простягнув Євдокії Іванівні: "Ваші улюблені. Доня ще вчора з лісу принесла".
Жінка, змахуючи сльозу, яка зачепилася за край повіки, розчулено промовила: "Доня. Пам'ятає!"
"Віть-віть!" - самими устами всміхнулася жінка. Згадався березневий день десятирічної давності, коли народилася Надійка. Радості було повні міхи - онука. Перша. Ярина літала на крилах щастя. Колисаночки-весняночки виливалися на ходу. Євдокія тішилася, спостерігаючи за дочкою. "Сама щастя не зазнала, то нехай хоч донька зів'є щасливе родинне гніздо", - випрошувала в долі.
Коли зайшлося про одруження, то щиро приймала старостів. "Беручкий до роботи, порядний", - гарна пара.
Не судилося...

Андрій, рік попрацювавши в місті на заводі, побачив, що важко зводити кінці з кінцями. Порадилися й вирішили, що подасться на заробітки. Чекали на первістка, то потрібно було чимало. Давався чути то грішми, то передачками. Євдокія не одобрювала такий вид виживання, але розуміла, що зять шукає вихід.
Якби то знаття, що не буде вороття!
Ярина виносила й народила здорову дівчинку! Втіха. Євдокія допомагала. Як могла.
Несподівано  захворіла Ярина. Пропало молоко. Євдокія поділилася тривогою з сусідами. Софія, яка вигодовувала сина, запропонувала взяти під опіку й Надійку.
- Матінко, що задумалися? - відірвав від роздумів голос Андрія. - Млинці стигнуть.
- "Віть-віть!" - ходімо.
Поки Євдокія відмотувала стрічку часу, Софія зібрала приготоване. Довго думала, що їй тепер не належить. Вирішила, що коралі, які подарувала Ярина, коли годувала Надійку. Не думала й не гадала жінка, що те намисто з часом змінить її долю.
Надійка вже чекала. Пахло млинцями й кавою. Як тільки Софія зайшла,  дівчинка кинулася назустріч.
- Матусю, вибач за мої емоції, - охопила за шию і припала до плеча. - Ти в мене найкраща. Бабуся все пояснила. Донька й матір стояли посеред кімнати обіймаючись. Софія ніжно гладила своє рудоволосе щастя.
- Дівчата, - щасливо втрутився Андрій. - Ластівки вже в дорозі, весняний Новий рік на порозі, а ви в хаті воду розхлюпуєте. Хоча, якщо багато води, то Пасічники з медом будуть.
- Нічого, що води багато. День сонячний - висушить! А ми з пшеницею, - додала Софія.
- Дійсно пора до сніданку. Мабуть, уже й бабак три рази свиснув, - кинула прикмету й собі Євдокія Іванівна. - За стіл, діти й онуко! Сьогодні вперше відчула смак довгожданого слова, яке зірвалося з уст Надійки.
- Новий рік. Ніякої роботи. Тільки святкування й зустріч весни! - скомандувала дівчинка.
За круглим столом смакувалося, тішилося, згадувалося. Голубі первоцвіти скромно красувалися в подарованій вазі, як свідки життєвості двох родин, яких поєднало минуле, сучасне й майбутнє. Софія не шкодувала, що підняла завісу минулого. Вона прислухалася до голосу мудрості й виконала останню волю подруги.
- О! Ластівки полетіли до гнізда, - кинулася до вікна Надійка. Таки проґавили. Не зустріли, - засмутилася дівчинка.
- Та ластівки прилетіли, бо я їм на гніздо землі кинув, - заскочив у хату чорночубий хлопець. - Вони летять туди, де надійно. От де ви! А я вже й захвилювався!
Він безпардонно зайняв вільне місце за столом, налив чаю й вигукнув: "Бабусю й сеструхо, вітаю з уродинами!" Потім піднявся, витягнув із-за пазухи два букетики  пролісків. Спершу подав Євдокії Іванівні, а потім Надійці.
- Бажаю, щоб веснянки прикрашали твоє симпатичне личко, - щипнув сестру, знаючи, як та мріє позбутися ластовиння.
На цей раз Надійка пропустила сказане повз вуха. Вона загадково глянула голубими озерцями на брата: "Байка, Сергійку, що я у веснянках! У мене весна на серці!"
- Ясно ж! У нас завжди весна розпочиналася з тебе, - не здавався хлопець.
- І з бабусі!
Дівчина підійшла до брата: "Ковтай млинця. Ходімо, я тобі таке розповім!"
Сергій, на ходу дожовуючи, підвівся з-за столу: " Хм. Заінтригувала", - підозріло вийшов за сестрою.

Запала тиша. Тільки старовинний годинник, привезений ще прадідом Євдокії із  Австрії, цокав ключем спогадів.