Таміла

Літак набирав висоту. Таміла зручно вмостилась у кріслі. Поруч розташувалася молода пара. Краєм ока кинула на чоловіка. Він лагідно гладив маленьку руку дружини й заспокоював:

– Не тривожся, люба! Якихось дванадцять годин – і будемо на місці.

– Захвилювалася, бо ще на так довго не відривалася від землі, – виправдовувалася блакитноока красуня.

– А ви зануртесь у приємності, віддайтеся спогадам, – порадила Таміла, бо добре пам’ятала, як сама колись вилітала з родинного гнізда в захмарну далечину, хвилювалася, долаючи шлях до невідомого континенту.

– Вдячна за пораду, – відповіла сусідка.

– Олеся, а це моя половинка – Тарас, – представилася незнайомка. – Їду на післядипломне навчання в коледж у Ванкувер, але перед тим хочемо в Торонто друзів навідати, а Тарасу сподіваємося знайти роботу.

– І нащо людині твої відвертості, – утрутився в розмову чоловік. – От балакуча.

– Та це я так хвилювання знімаю, Тарасику, – виправдовувалася. – За розмовою й час спливатиме швидше!

– А як нога? – турботливо запитала й ледь помітним доторком руки зачепила коліно. – Зручно сидіти?

– Не переймайся. Умощуйся й відпочивай.

– Який там відпочинок! Неблизький світ!

Тамілі подобалася ця молода пара. Невимушено, без підробленої цікавості зав’язалася бесіда. Здалося, що вони були знайомі вже давно. Тарас, енергетик за фахом, уже не один рік шукав роботу, однак, безрезультатно. Щоправда, влаштувався в обленерго, але затримка із виплатами, скорочення вдарили по нервах, розрахувався й перебивався тимчасовими підробітками. Майдан і війна внесли корективи  в життя родини. Олесі пощастило більше. Вона – випускниця вишу, перекладачка. Володіла українською, англійською й китайською, то завжди мала на кусень хліба з маслом. Коли коханий повернувся з війни пораненим, стала йому надійною опорою.

– Отак у нас із журбою радість обнялася, – продовжувала розповідь жінка. – Ви вже вибачте мою балакучість, зніяковіло глянула.

– Не вибачайтеся. Усе нормально. Це дорога, – відповіла Таміла.

– О! Так думаю: «Краще гомоніти, ніж хропіти», – усміхнувшись, Олеся мала намір продовжити розмову, однак, піймавши на собі осудливий погляд Тараса, замовкла.

У салон зайшла бортпровідниця. Струнка брюнетка, зупинившись, привіталася, поцікавилася самопочуттям Тараса, а з Тамілою перекинулася кількома словами.

– Знайома? – поцікавилася попутниця.

– Зріднилися. Другий десяток років літаю між двома світами, – відповіла. – Як плине час!

Олеся хотіла щось сказати. Тарас, добре знаючи характер дружини, втрутився в розмову: «Кохана, дорога далека, ще встигнеш досьє зібрати. Дай людині спокій. Пристала, як реп’ях до кожуха».

Повідомили, що необхідно пристебнути паски безпеки, – і чоловік узявся допомагати дружині.

У салоні втихало, убезпечувалося, готувалося. Таміла звичним порухом виконала настанову. Вона любила дорогу. Ніколи не задумувалася, скільки кілометрів життя залишилося між двома країнами, однак, усвідомлювала власну місію такої відстані.

Хвиля спогадів накрила душу жінки. Прокручуючи подумки стрічку часу, кадр за кадром поринала у вир доленосних подій. 

– Родина, діти, танець і громадські ініціативи — ось що тримає мене в житті. Душу зігріває натхнення, коли назовні випускаєш думки чи відчуття, коли народжуєш вірш чи казку.

Звісно, усе завдяки батькам. Вони для неї і брата завжди були взірцем. Відтоді, як пішла на свій хліб, здебільшого у спогадах поверталася до родинного гніздечка. Усе життя поміж собою на взаєморозумінні та підтримці. Мама, Любов Карпик, працювала у спорті – завжди активна. І власних дітей виховала, і з онуками допомагає... Батько, Ярослав Карпик, у минулому директор великого підприємства, був прикладом людинолюбства та милосердя. Займаючись громадською діяльністю, він і дітей призвичаював до втілення різних ініціатив. Дотепер про його справи йде добра слава: відремонтована церква в Кобзарівці, де створено Музей села. А як шкодує, що закриваються заводи й люди виїжджають за кордон у пошуках кращої долі…

Вона мимохіть глянула в бік сусідів. «Мабуть, ровесники брата. Олег знайшов себе на рідній землі. Гарну дружину бог післав. Разом із Веронікою організовують дитячі свята, займаються громадською роботою. А яких три красуні виховують: Терезу, Андріану і Злату!» - згадувала недавню зустріч із рідними.

Раптом нитку спогадів обірвав вигук Тараса: «Обходь, обходь, Максиме! Я прикрию!»

Олеся, припавши до чоловіка, заспокоювала: «Коханий, ти вдома».

Тарас розплющив очі. Почервоніле обличчя видавало його хвилювання. Він приходив до тями. Підійшла стюардеса, подала склянку з водою. Залпом випивши воду, чоловік одвернувся до вікна. Жінка ніжно гладила коханого по руці, і вже за кілька хвилин він знову поринув у сон.

– Отак воюємо, відтоді, як повернувся з донецького аеропорту, – напівпошепки розповідала Олеся. – Думала, не витримаю. Не знаю, звідки бралися ті сили? Розуміла, якщо опущу руки, то прийде кінець усьому, – у розпачі ділилася жінка. – Зламала війна не одного…

Усміхнувшись одними вустами, немов згадала щось своє, продовжувала: «Тарас був душею в селі. Я за нього рано пішла. Вибрав саме мене. А як співав! Тепер тільки пісні про війну!»