Червневе сонечко спросоння підморгувало промінчиками з високості до кожного, хто поспішав у буденність. По селу звично кукурікало, мукало, рохкало, нявкало, гавкало. Однак сьогоднішній суботній день відрізнявся від інших тим, що з першими променями треба було назбирати трав. Передтрійчані клопоти погнали на луки Ярину, знану у краях травницю-лялькарку.
Ледь втоптана доріжка губилася у п’янких пахощах чебрецю, м’яти, полину... Мугикаючи пісеньку про тройзілля, вона створювала позитивну настроєвість. Аякже! По-іншому не можна! Зарядившись натхненням, жінка взялася за різнотрав’я. Це були найщасливіші години зелозбирання: квіточка до квіточки, спогад до спогаду. Перед очима поставало найсвітліше з дитинства, юності. Назбиравши, присіла перепочити.
Несподівано закувала зозуля.
– Зозуле, зозуле, – кинула погляд убік, звідки доносилося: «Ку-ку! Ку-ку!» – Скільки мені ряст топтати? – з тривогою cпитала про майбутнє.
– А воно тобі треба нерви полоскати? – несподівано із-за куща шипшини, що розкішно розкинувся посеред лугу, вигулькнуло її карооке щастя. – Цікавій Варварі…
Усміхаючись білозубо, вийшов назустріч її Любомир. Не домовлялися. Відчував, коли треба на поміч підоспіти. Знаючи, що зранку й ріски в роті не мала, подалася по зело, подбав і про сніданок.
– Умієш ти цікавості язика обрубати, – вдаючи, що сердиться, відповіла жінка.
Однак то була зовнішня напущеність строгості. Насправді вона тихо раділа своєму щастю. Настояне на випробовуваннях примхливої долі вже більше двадцяти років воно надійно поселилося в родині Дубовецьких.
Чоловік, підійшовши впритул, чмокнув у розчервонілу щоку й кинувши оком на зібране зілля, промовив:
– Перепочинь. Я зі сніданком до тебе.
Ярина зашарілася, як у дівоцтві, зняла хустинку з голови і збираючи у вузлик волосся, що розсипалося по білій лляній сорочці, промовила: «Сніданок – не коханок, аби був щедрим на ніжність ранок». Вона крадькома спостерігала за коханим, бо знала, як він любить ці порухи рук, цей млосно-солодкий голос.
– Мавка, – прошепотів ніжно, пригортаючи дружину.
– Ні стиду, ні совісті, – несподівано обірвав їхню ідилію голос діда Василя. – Вдома не налюбилися. Тьху, срамота!
За мить чоловік, як крізь землю провалився. Ярина, яка завжди могла дати словесну відсіч, наче язик проковтнула.
– Облиш. Сам щастя на зазнав, то й чуже кісткою в горлі, – заспокоював дружину, застилаючи траву веретою й виставляючи провіант.
Пахло кавою й зіллям. Птаство долучилося до невгамовної зозулі.
– Ой зозуле, зозуленько,
Нащо ти кувала,
Нащо ти їй довгі літа,
Сто літ накувала? – згадалося Шевченкове.
– Ой! Сто багато! – задумано промовила жінка.
– А я думаю, якраз! Усю роботу переробила б! – пожартував чоловік.
– Краще я б із рідною матінкою поділилася, – ледь стримуючи сльози промовила. – Як мені їх не вистачає, міряючи очима високість із гіркотою в голосі промовила Ярина.
Не рік і не два ятрить рана після смерті матері й сина. Перед очима та жахлива аварія, яка забрала дорогих людей. Дякувати Богу, що доня вибралася з лещат смерті. «Двох забрав, а одного дав», – згадала про найменшого.
– А де мізинчик? Учора обіцяв, що з тобою допомагатиме, – запитала в чоловіка.
– Спить без задніх ніг, -– прикриваючи малого, відповів Любомир.
Проте Богдан не давав хропака. Знаючи, скільки клопотів у суботній передсвятковий день у батьків, він спозаранку взяв на себе всю жіночу роботу: витирав, чистив, мив. Сьогодні ще й сестра приїжджає! Виглядає. Скучив. Однак удома не затримується. Упоравшись із прибиранням, стрибнув на велосипед і гайда назустріч батькам.
Сонце вже владно нависало над усім живим і безжально штрикало розпеченим промінням у кожного, хто потрапляв йому під руку. Хлопець, примружуючи очі, летів у луги. Завиднілося сонячне віддзеркалення. Дивина. Ясно-жовті квітки рясно вкрили галявину. З-поміж них виглядали ніжно-голубі петрові батоги.
Богдан помітив дві рідні постаті.
– Агов! – щасливо вигукнув хлопець. – Ловіть.
Викручуючи кермо, ледь не налетів на батька.
– Сину, куди тебе несе? – всміхаючись, запитав тато.
– Ясно куди, до матусеньки! – ніжно куйовдуючи чубчика, – відповіла Ярина. – Ось тобі й сонько! Помічник!
Богдан взяв від матері зібране зілля.
У цей час роздалася знайома музика. Ярина дістала з кишені телефон. На заставці висвітлилося зображення доні. Як тільки натиснула на зелену кнопку, на волю вирвався рідний голосочок.
– Що ви всі поза зоною доступу? – схвильовано промовила дівчина? – Не можу добитися.
– Ми в лузі, зіллячко збираємо, – відповіла жінка. – Доню, коли на тебе чекати? – поцікавилася.
– Думаю, до першої ляльки встигну, – обнадіяла.
Погомонівши, попрощалися.
– Як я люблю, коли всі додому збігаються, – промовила Ярина. – Шкода, що тільки матуся і Владик..., – не закінчивши фразу, зросила два вуглики слізьми. Однак знаючи, що поряд наймолодший, змахнула з очей сум.