Романа (Ромашка)

Ранкова філіжанка кави ніжила шлунок. Нарешті можна смакувати напоєм і спокійно мізкувати над майбутнім. «Залишилося ще кілометрів триста, щоб розставити крапки над «і». Може й не варто ятрити душу здогадками? Однак останнім часом відчувається недомовленість, квапливість. Минуло більше місяця після від”їзду Павла. Обіцяв заробити на весілля й повернутися.

– Усе складається якнайкраще. Якраз отримаєш диплом. Заживемо! – згадувала прощальну розмову дівчина.

Не перечила, підтримувала його рішення. Чоловік. Романа мріяла нарешті обіпертися на міцне плече, бо сподіватися на підмогу збоку – марне. І хвилюватися не варто, адже перша поїздка була вдалою. Працював на будівництві.

– Чекай-но, – згадувала. – Щось Павло натякав на флірт якоїсь Барбари. – Та ні, придумував, щоб ревнувала, – виправдовувала коханого. – Хоча, як тільки запитувала про повернення, відмовчувався, зсилався на додатковий підзаробіток. Завжди тактовний, навіть дозволяв собі грубе слівце. Вона змовчувала, бо відчувала вдячність за порятоване життя, коли він кинувся назустріч небезпеці. Ризикуючи, йому все-таки вдалося вирвати її з рук водяних німф. Казала ж бабуся, що на Купайла купаються тільки русалки. Не послухала. Полізла у воду. Це вже після лікарні, коли вона тиждень виходжувала хлопця (ріс сиротою), зрозуміла, що той випадок став поштовхом до їхніх зустрічей. Усе так романтично розпочиналося!

Може таким і має бути кохання? Пелена спогадів накрила душу Романи. Пригубила напій – гіркуватий. Львівська кава гіркне з тих пір, як вона спокусилася на пізній дзвінок. Мала новину, з якою не могла чекати до ранку.

– Нарешті будемо разом! – схвильовано повідомила у слухавку дівчина. – І...

– Забудь, – донеслося з протилежного кінця лінивим жіночим голосом.

Від несподіванки телефон вислизнув із рук і приземлився на підлозі. Серце вистукувало тривогу. Збираючи докупи все, що залишилося від телефону, тішилася надією, що помилилася при наборі цифр.

Вочевидь, що розбитий дивайс уже не збереш...

– Нічого вічного не буває, – заспокоювалася.

Робити покупку не входило у плани молодого спеціаліста, однак, без телефону, як без рук. До кімнати заглянула бабуся.

– Доню, що за смута на обличчі? – поцікавилася жінка.

Дванадцять років минуло з тих пір, як вони залишилися вдвох. Чорним днем пройшовся по щасливій родині лютий, коли трагічно загинули зять і донька. Мала чудом уціліла. З тих пір Оксана Степанівна мала Ромцю за доню: по другому витку довелося пронести всі радості й печалі материнства.

Дівчина тримала в руках усе, що залишилося від зв’язкового з коханим. Вона прикусила губу. Ще хвилька – і сльози розпачу покотилися на плаття в роменах, на ті ромена, які мати так любила, але не встигла натішитися.

– Не було б печалі, – пригорнувши онуку, втішала.

– Підсоблю на новий, – не переживай, роменове моє щастя. – Збирала пенсію на смерть, а буде на життя. Значить, мушу жить, – підбадьорувала себе й онуку.

Романа гірко всміхнулася.

– Не знаю, бабусю, яке воно буде. Та чи й буде?

Не криючись, дівчина повідала про неспокій, який поселився після дзвінка.

– Маєш нерви мотати й губитися у здогадках, то краще поїдь та з’ясуй, – радила Оксана Степанівна. – Відпочинь після іспитів, на світ подивися.

– Мабуть, поїду, – погодилася онука. – Поставлю крапки над "і".

У найглибші закутки дівочої душі загнала тривогу й готувалася до подорожі. Та які там приготування! Взяла плаття, яке вдягала на удачу, коли складала іспити. Вірила, що воно приносить їй щастя з тих пір, коли вперше вийшла у ньому на люди. Цей день закарбувався в пам’яті, бо він став відліком життєвих миттєвостей. Врятувавши дівчину, Павло сам потрапив у лапи смерті. Три дні реанімації для рятівника – і три безсонні ночі для потопаючої. Його життя висіло на волоску. Романа вимолювала йому життя. Вимолила. До найдрібніших деталей пам'ятає липневий ранок, коли хлопець прийшов до тями. Третю ніч вона сиділа біля свого рятівника. Спросоння почула, як просив пити. Нахилившись, змочувала губи. І він тоді, всміхаючись, прошепотів: «От і заслужив романове поле до дня народин. А ти найпрекрасніша із роман». Виявилося, що він удруге народився в той самий день, із різницею в двадцять три роки.

Уже після лікарні Павло все частіше навідувався до Задорожченків: то дровами підсобить, то огорожу поладнає. Не раз натякав, що пора побратися.

– Пора не пора, аби дівка щаслива була, – віджартовувалася.

Було вирішено, що Романі обов’язково треба закінчити навчання, в Павло, якщо кохає по-справжньому, то діждеться. Прислухалася до бабусиних порад, однак, після останнього приїзду піддалася спокусі.

– Тепер я впевнений, що нікуди не дінешся, – зверхньо повідомив після нічної зваби. – Моя!

Спустошено третю філіжанку кави. До відправки буса залишилося півгодини.