Незабудка

Останній весняний день нависав над світом. Він п'янив спогадами й вселяв надію, що ось-ось на порозі постане рідна фігура, а життєдайний усміх вирветься таким довгоочікуваним: "Здрастуй, кохана. Я з тобою. Назавжди". 
Це був день їхнього знайомства, сподівання на майбутнє. Це було оте внутрішнє, з першого погляду... Якби не рішення брата піти контрактником на Схід, то зараз... Новина від рідних розвернула життя на 180°...
Марево. І так уже рік розлуки і три місяці неспокою...
Ярина милувалася призахідним сонцем. Воно спокійно, без суєти заповзало на сідало, обіцяючи завтрашній погідний день. Прощалося журливими пташиними переливами, які наостанок старалися ще догодити весні. 
- Доню, так усі очі прогледиш, - відірвала від споминів мати. - Скільки можна серце ятрити? 
Ярина відвела зір від споглядання за світилом і, залишивши задуму біля воріт, зайшла в хату. Знаючи крутий норов матері, дівчина не перечила їй, не вступала в дискусію щодо свого майбутнього - заміжжя. 
Вона вміла чекати. На роду написано: то батька із заробітків, то брата зі східного краю, то коханого з північно-західної Європи.
Не роздягаючись, прилягла на диван, увімкнула телевізор. Чуже життя насувалося своїми радощами й печалями з кожного каналу, а вона шукала можливість знайти нішу для свого. 
Останній весняний день тягнув за собою вервечку думок, які вимагали прийняття виважених рішень. Вона, скільки себе пам'ятає, прислухалася до порад батьків, але на цей раз не піддасться на материні вмовляння. 
- Для чого калічити свою долю? Для чого виходити заміж за нелюбого? - шукала відповідь дівчина. 
У кімнату ввійшла мати. Ярина, згорнушись клубочком, прикинулася, що спить.
Надія Петрівна взяла плед, прикрила спину доньки і присіла на стілець.
Жінка не знаходила місця спостерігаючи, як її ясочка спала з лиця, замкнулася зі своїми переживаннями. Завжди життєрадісна, дівчина останнім часом узагалі нікуди не виходила з хати, уникала спілкування. Вона жила минулим.
Коли розпитувала про причину, відповідала одноманітно: "Генріх не дається чути".
- Знаю ціну чеканню, бо не один рік виплакувала очі за батьком твоїм, який потрапив у полон, коли служив в Афганістані, - згадувала. - Дочекалася. Не думала й не гадала, що й на твою долю випаде такий тягар.
Донька анічичирк.
- Спиш, люба? - кинула погляд із надією, що та відгукнеться. - Я ж не ворог, хочу, щоб була при чоловікові. Вирішувати тобі, - обтирала сльози фартухом.
Ярина мовчала. Їй набридло доводити матері, що таке заміжжя не принесе щастя, а заради того, "що люди скажуть", не варто йти за нелюба, донька якого на три роки молодша за неї.
- Молодість спливе за водою, а потім будеш лікті кусати, коли молодші наступатимуть на п'яти. Та й мене роки додолу гнуть. То нічого, що Микола старший за тебе. Він знає по чім ківш лиха. Відтоді, як померла Славця - не з медом йому, - говорила монотонним голосом.
Ярина відмовчувалася. Вона ловила кожне слово, але не мала бажання підтримувати розмову. Буде стояти на своєму. Дочекається коханого.
- А що той чужак? - розмірковувала мати. - Наобіцяв три мішки гречаної вовни - й ні слуху, ні духу! Та є ж телефон, вайбер?! Мовчить, безсовісний! То годинами не могли наговоритися, а то безвісти зник. Нащо було голову морочити?
Надія Петрівна, вимкнула телевізор, глянула на рідний клубочок. 
- У дівках посивієш. Кому будеш потрібна? - кинула на останок жінка й вийшла з хати. 
Як тільки мати зачинила двері, Ярина дала волю сльозам. Вони стікали розпачем і безвихіддю по щоці і зникали на сліпучо-білій батистовій кофті, саме в ній уперше побачив Генріх. Забившись у куток, Ярина скиглила чайкою над минулим. 
- Ні-ні! Він не з тих, хто забуває! - крізь тугу пробивався промінчик надії. - Щось сталося. Серце не зрадить. Але чому мовчить?
Вона дістала планшет і вже за останній місяць
стократно переглядала світлини. Ловила погляд, який обпік на все життя, на губах відчувала отой перший поцілунок, який млосно пронизував тіло.
- Він не з тих, хто розкидається почуттями, - тішила себе дівчина. - Він відвертий, щирий, - згадала, як ділився переживаннями, втративши дружину й доньку в катастрофі...
Пелена спогадів окутувала зранену душу Ярини. 
Вона зі всіх світлин знайшла найдорожчу. На ній залишився щасливий усміх, коли її, українку, серед сотень дівчат було обрано весняною королевою. Саме Генріх, фотограф, зафіксував мить, коли їй одягали вінок із незабудок на англійському святі травневої королеви. 
Спомин зажеврів ніжністю, коли згадала, як на другий день чоловік знайшов будинок, в якому мешкала Ярина, й віддав пакунок зі світлинами. До цих пір вона береже конверт, на якому українською мовою гарним чоловічим почерком виведено "Незабудці. З надією, що не забуде мене!"
- Так і не признався, як знайшов мене, - усміхнулась дівчина крізь спогад.
Ярина закінчила факультет іноземних мов. Із роботою не світило, а сидіти на плечах у батьків-пенсіонерів не хотілося. Богдан Гнатович якраз повернувся із заробітків. 
- Здоров'я втратив, зате дітей вивчив, - хвалився. - Хоч вони не будуть бідувати, - тішився чоловік.
Однак не думалося, що й роботу не так легко знайти за спеціальністю. Спочатку син подався у світи, а так і Ярину потягнув за собою. 
Англія зманила не одну душу за далекий океан. Андрій, брат, працював на будівництві, а сестра найнялася гувернанткою в українську родину, яка на початку двотисячних емігрувала в Лондон. До неї поставилися з довірою. Як дізналися, що знає чотири мови, то без місячного випробовування зразу ж обговорили всі умови. Ярина старалася, в руках усе горіло. Емігранти тішилися такою робітницею. На свята вона отримувала дарунки. 
- Серед чужих стаю своєю, - втішала батьків, коли ті розпитували про закордонне життя. - Підзароблю, а тоді й на дідизну, - обнадіювала рідних, коли просили повернутися.
- Мало хто повертається із закордоння, - журилася Надія Петрівна, доглядаючи хворого чоловіка. 
Богдан Гнатович утішав дружину, однак, виду не подавав, що і йому не з медом. Загубив здоров'я, а тепер ще й обузою на шию...
Не думали й не гадали, що біда підстереже сім'ю й відчинить ворота не на одне подвір'я.
Андрій з Англії прямо на майдан подався. Тиждень проривався з Європи, щоб із друзями стати пліч-о-пліч. Не признавався батькам і Ярині наказав мовчати. Тільки смерть батька розкрила зговір дітей. Андрій на три дні вирвався попрощатися, а сестра змушена була залишитися біля матері, яка подалася під тягарем горя.
Ярина перегорнула останню сторінку альбому. Зі світлини всміхався чорночубий красень-чоловік. Щира посмішка вигравала під чорними вусиками. Сіро-голубі очі випромінювали життєщастя.
- Такий не може зрадити! - твердо вирішила дівчина.
Це була світлина, подарована Генріхом, коли він проводжав її додому. Новина про смерть батька застала, коли закохані сиділи на березі озера і мріяли Україною. Виявляється, коханий із сім'ї емігрантів, у третьому коліні. У родині бережуть традиції, знають українську мову. Батьки багато розказували про країну, яку покинули предки, однак, ні разу там не були. Коли син показав світлину Ярини зі свята, вони впізнали дівчину, гувернантку друзів. Це вони порадили йому віддати їй пакунок. А може це доля?!
І з тих пір вони мають спільну мрію! Україна!
Ярина тільки тепер помітила на тильному боці напис: "Не забудь мене, кохана! Навіки твій!"
За вікном світало. Перший літній день просився в кімнату щебетом соловейка.
- Ой, яка ти рання, пташко! - виглянула у вікно дівчина. 
Раптом обізвався телефон. Із заставки світився радістю брат.
- Нарешті! - вхопила в руки й натиснула на кнопку з'єднання.
- Яринко, - почула на іншому кінці рідний голос. - Що тобі наснилося?
- Та який там сон? Я очей за ніч не зімкнула! - пожалілася братові.
- Так тобі і треба! - збуджено роздавалося навсібіч.
- А ти чого щастям заливаєшся? - поцікавилася сестра.
- Твоїм щастям, Яриночко! - жартуючи, не вгамовувався Андрій. - Зустрічай гостей сьогодні.
Дівчина від несподіванки присіла на стілець.
- Братику! Нарешті! Ото мама зрадіє! - сипала у слухавку радістю.
Вона повз вуха пропустила сказане Андрієм про її щастя.
- А де твоя радість? - запитав, навертаючи сестру до дійсності. - Чи ти вже згодилася за Миколу заміж?
Дівчина вибухнула ображено.
- І ти туди ж, патякало. Не наступай на мозоля. Знаєш, що мені не до жартів.
- Глуха як пень! - тепер уже брат почав нервувати. - Готуйте обід. І щоб борщ із варениками! - наказав. 
Шум у слухавці обірвав розмову. Ярина складала докупи пазли розмови.
- Що це були за натяки? - прокручуючи діалог, міркувала.
Раптом знову зазвучав телефон. На заставці - усміхнений Андрій.
- Братику, щось я не второпаю, - почала, але почутий голос вибив землю з-під ніг: "Доброго ранку, Незабудко!"
... Літнє подвір'я наповнилося приємними клопотами: варилося, смажилося. За столом жінки ліпили вареники з різними начинками, однак, із сиром було найбільше. Дівчина виконувала спецзамовлення для європейця. 
Сонце підпливало під обід. Ярина не знаходила собі місця.
- Може я щось недочула? - поглядаючи раз по раз на ворота, хвилювалася дівчина. - Незабудки! 
Вона кинулася до хати, винесла вазу з квітами і поставила на стіл.
- Де борщиком пахне, там тебе й чекають, - донеслося від воріт.
На подвір'я, білозубо виграючи, зайшли Андрій і Генріх. Мати підтюпцем подалася назустріч синові.
Ярина стояла, наче вкопана. Щоки налилися рум'янцем. Вона стільки разів уявляла зустріч, а тепер не може зрушити з місця. У голові пульсувало. 
- Незабудко! Кохана! - підійшов Генріх із букетом незабудок.
То була найщасливіша мить для дівчини. Ледь чутно вона промовила: "Коханий! Не забула! Діждалася!"
Надія Петрівна, лукаво поглядаючи на закоханих, промовила: "Так це той заморський принц, за яким ти сохла, доню?"
- Це моя доля, матусю, -відповіла Ярина, потопаючи в щасті.
- Запрошую до столу, діти, - знімаючи ледь помітну сльозу кінчиком хустини, запросила жінка.
Гостина затягнулася запівніч. З кожного кутка села заходили цікаві: хто з Андрієм про пережите погомоніти, а хто на європейця подивитися.
- Таки варто було Ярині їхати в Європу, щоб щастя найти, - перемивали кісточки сусідки.
Закохані не вступали в розмову. Вони, як тільки завершилася трапеза, шмигнули на озеро. Стара верба стала свідком спокути Генріха, який випрошував прощення в Ярини за місяці мовчання. Піддавшись спокусі, він все-таки побував у пеклі війни. Ще до знайомства з Яриною, як тільки ворог накрив снарядами східний край, він вирішив будь-що потрапити в Україну. Після знайомства з Андрієм доклав чимало зусиль, щоб бути поряд. Мовчав, бо кохав. А на війні буває... Як на війні.
Ярина прийняла спокуту й уважно вислухавши, промовила: "Я тебе не забула!"
Віра.