Гувернантка

Поїзд нісся в Європу. За вікном залишалося життя, сповнене відчаю і тривоги. Очі були на мокрому місці. Точило сумління. Може ще варто повернутися, щоб потім не шкодувати? Остання зупинка перед закордонням. Оксана кинула на ваги долі власне життя. Інтернатка. Її ніхто й нічого не тримало, окрім бажання дізнатися правду і знайти...
Пам'ятає те світло, в якому купалася маленькою. У сни приходить минуле з міцними батьковими руками. Він пригортає до серця, вдихає запах доньчиного волосся, яке пахне любистком. Здається, час зупинився, а стукіт серця схвильовано відлічує хвилини прощання. Оксаночка, саме так її називав татусь, і гадки не мала, що то був їх останній дотик до щастя. Прощальне погладжування голівки й оте обнадійливе: "Я ненадовго, доню. Підзбираю грошенят, щоб матусі допомогти, й повернусь. Ти рости розумничкою-помічницею"... 
Провідниця, грюкнувши в тамбурі, відрізала шлях до відступу. Розгойдуючись, поїзд набирав швидкість і вклинювався в європейський ландшафт. За вікном пропливали краєвиди. Зачаровувало. Теплим спомином наповнювалося тіло, а одвічне тук-тук, тук-тук заколисувало її й несло назустріч невідомості...
Чоловік дбайливо оглядав дерево. Воно для нього було найріднішим спомином із тих пір, як укорінився в чужому краю. Недоля погнала на чужину, залишивши щоденні муки совісті й нічні жахіття пережитого. Найболючішим було невідання, що діється там, у Зозулиному. Щораз, як тільки виривався з лап небезпеки, мав намір повернутися в рідні місця. На заваді ставали непередбачувані обставини, які постійно переслідували його, як тільки він нелегально перетнув кордон. Чужина зустріла непривітно: проблеми чіплялися як реп'яхи до кожуха. В'язниця, лікарня, безхліб'я. Однак глибоко в душі жеврів вогник надії на порятунок. Він спіткнувся об нього, коли заступився за дівчину, яка потрапила в біду. 
У пошуках роботи чоловік забрів у парк. Утома й безнадія в лещата затиснули й душу, й тіло. Упав на лавку без задніх ніг. Його розбудив голос, який волав про поміч. Дмитро кинувся назустріч небезпеці й за декілька хвилин нападники лежали на землі зі зв'язаними руками. Поліція, яку викликала дівчина, спрацювала миттєво. Виявилося, що серед поліціантів був брат Дзвінки. Порятунок незнайомки став доленосним для Дмитра. Він знайшов роботу, але втратив спокій назавжди.
У родині Дзвінки до нього ставилися з повагою й довірою. Він був майстром на всі руки. Добра слава про нього розповзалася по всьому поселенню. Невеличке містечко прийняло його, поглинуло роботою. Він брався за все, що давало можливість заробляти й відправляти поміч для родини. Щораз, передаючи зароблене, тішив себе думкою, що допоможе Софії стати на ноги та й повернутися додому. 
Його золоті руки творили дива, а ось серце стискалося від тривоги. Передчуття біди не підвело. В один із травневих вечорів, коли містечко потопало у вишневому цвіті, Дмитро завершував майструвати годинник. Це, власне, була реалізація задуму, який виношував із часів, коли вперше взяв до рук інструмент. Майструючи, малював в уяві, як радітиме дідусь Павло подарункові. Залишилося "заточити стрілочки" (так приповідав той, коли завершував витвір). А він був знаним годинникарем! Його вироби відлічували час не тільки в кожній хаті в Зозулиному, а й по всьому світу. 
Пізній дзвінок болем уцілив у серце. З рук випали стрілки, які кріпив до циферблата. Не встиг... І з тих пір біда затаїлася й кожних півроку давала про себе знати. Відійшла в засвіти й бабуся Марта, яка ще давала раду й собі, й домашнім. Все пішло прахом. Хвилювався за дружину й донечку. Залишилися сам на сам із хворобою й нежіночими проблемами. Ще кілька років трималася його Софія, а потім і зовсім злягла. Боротьба з недугою не дала результату. Безнадія нависла над родинним гніздом, а безвихідь ударила по ньому.
Дні тягнулися в розпачі. Рятувався роботою. У часи смутку й горя Дзвінка стала його живильним промінчиком. Вона знала, як він уболіває за рідних, інколи й сама допомагала йому, чим могла. Незчулися, як між ними народилося трепетно-ніжне почуття, яке затьмило все на світі. Він усе менше телефонував, а після смерті Софії взагалі загубився в нових клопотах. Народження донечки заповнило їхнє життя турботами про маленьку, однак він пам'ятав і про старшу.
Щораз, як тільки опинявся в садку біля вишеньки, в голові роїлося, а перед очима пропливала картина прощання з донечкою. Обіцянки на повернення дзвеніли болем спогадів, як він ухопив рюкзак і вискочив із хати. Це було найважче його прощання. Якось не по-чоловічому тиснуло коло серця. Кинув погляд на родинне гніздо. За останні роки розбудувався, сад оновив вишнями. Біля криниці посадив калину, яка щорічно тішила око білоцвітом. Жити б - не тужити. Якби не болячки Софійки, його життєусміхненої долі?! Правда, усміх не сходить із її обличчя, а життя тане як віск. Хапаються за соломину й вірять у чудо... 
Стривожилося у гнізді на хаті. Лелеча сім'я очікувала на повернення годувальника. Тільки минулоріч, як прибилися на подвір'я, а вже освоїлися. Сподобалося... "Бузько у гніздо, а я із гнізда", - гірко всміхнувся чоловік, змахнув сльозу й кинувся доганяти втрачені надії. Не наздогнав. Уже більше десяти років живе спогадами останнього прощання зі своєю Оксаночкою. Як вона там? Защеміло...
Потяг зупинився. Дівчина розплющила очі й витерла сльози спогадів інтернатським життям. Знову вві сні бачила батька. Дістала світлину, яка була єдиним світлим спомином про минуле: пестунка-дівчинка на батькових колінах міцно обхопила його шию рученятами, а усміхнена красуня-матуся схилила голову на татусеве плече. Від роздумів відволікли голоси, які метушливо всунулися до купе. Ще хвилин десять полиці заповнювалися валізами, кошиками, сумками. Попутники виявилися балакучими. Навпроти Оксани зацвіло двома незабудками. Кучерява голівка з цікавістю розглядала дівчину. Хвилин десять було достатньо для того, щоб балакучість видала всі таємниці сім'ї, яка проводжала Богдана на навчання. 
Дорога в невідомість виявилася не такою й довгою. Правда, пощастило на балакучих незнайомців, які відвертали від роздумів. На пероні зустрічала Ганна Іванівна. Останні сім років, після смерті матері, вона була єдиним її світом. Це вона підштовхнула на пошуки батька й віддала єдину світлину, яка берегла теплий спомин про щасливе дитинство. Психолог спонукала Оксану до вступу в педколедж, опікувалася життям дівчини. Й тепер, зрозумівши, що та не відмовиться від бажання знайти батька, запросила її приїхати в містечко, де він мешкав. 
Коли доньку після смерті дружини віддали до інтернату, Дмитро щорічно надавав допомогу. Всі чули про благодійника, але ніколи його не бачили. Він, надсилаючи кошти, сподівався, що таким чином спокутує провину перед донькою. Не раз психолог, спілкуючись із ним, натякала, що Оксана мріє знайти батька. Однак він не насмілювався підняти це питання в родині, турбувати Дзвінку. Ганна Іванівна вирішила, що Оксана має побачити батька. Знаючи тонку дівочу натуру, вона почала готувати її до зустрічі. 
Це був добре продуманий план. Сама вже почала вкорінюватися на чужині. Коли подалася в пошуках кращої долі, приїхала в містечко, де мешкав Дмитро. Оскільки він славився своїми виробами, то не було складністю його знайти. Вона була в курсі його життя. Підростала Єва й сім'я переймалася пошуками гувернантки. Саме з України шукали дівчину, яка б мала педагогічну освіту, знала мову. Оксана підходила ідеально. Не думалося психологу, в яку гру затягує її.
Оксана несміло натиснула на кнопку дзвінка. За високою огорожею мовчало. Несподівано з-за рогу показався розкішний автомобіль і загальмував біля воріт. З нього викотилося кирпатеньке дівча, яке зупинилося біля дівчини й 
зирило на неї спідлоба. Підійшла пані й поцікавилася, хто вона, та що привело її. Почувши, що та шукає роботу, запросила за високі ворота. Оксану вразив вишневий сад, який ніжним серпанком-цвітом окутав добротний будинок.
- Це чоловік викохав таку красу. Пишається ним. 
Вона завела гостю в альтанку й подалася заварювати чай. Мала підсунула стільчик і сіла навпроти. Оксана, оговтавшись, почала знаходити путь до дитячого серця. Дзвінка спостерігала за ними. Єва рідко контактувала з незнайомими, а наразі складалося враження, що спілкуються дві споріднені душі. 
Оксану взяли на випробовуваний термін. Потягнулися дні, вечори, які приносили приємну втому. Гувернантка старалася, дівчинка прикипіла до неї. Обом було цікаво. Єва-бешкетниця ставала серйознішою, добросовісно виконувала всі настанови. Оксана приглядалася до чужих звичаїв, не підозрюючи, що настане час і їй доведеться їх прийняти.
Усі метушилися, очікуючи на приїзд хазяїна. Виставка, на яку його запросили, принесла світову славу. Готували святковий обід. Найбільше на нього очікувала Єва. Їй подобалося, як ...
- А хто не зустрічає татуся?- донеслося від воріт?
До будинку прямував статний чоловік. Вітер куйовдив розкішне посріблене волосся. Назустріч йому кинулася мала. Він підхопив її на руки й міцно пригорнув до грудей.
"Руки, батькові руки", - пульсувало. Оксана заціпеніла. Вона зробила крок назад і кинулася до будинку. 
- І де ж наша гувернантка?- поцікався, коли Єва обхопила татусеву шию.
- Обов'язково познайомлю,- пообіцяла по-серйозному мала. Поки всі клопотали, зустрічаючи господаря, Оксана вирішила щезнути з очей. За місяць роботи вона призвичаїлася і знала, де в будинку чорний вихід. Можна непомітно покинути родину, яка вкрала дитинство й зробила її інтернаткою. В голові роїлося. Але ж вона так хотіла його знайти, обхопити руками за шию й розповісти, як вона за ним сумувала, як плекала надію на зустріч! 
У душі боролися два бажання: маленької Оксаночки й дорослої, покусаної життям, Оксани. Вибір дався нелегким. Перед очима пропливли батькові руки, які міцно пригортають її до серця, у вухах дзвенів його баритон. Поки дівчина на ваги вибору кидала бажання і спокусу, почула, як її гукають. 
-А, будь що буде,- розмірковувала. Він же мене не впізнає. Стільки ж років пролетіло!
Вона вийшла на голоси. Навпроти стояв батько. Він застиг у здивуванні. На нього дивилися два блакитних озерця, зрошені сподіваннями. На руках тримав молодшу. Він зробив крок назустріч дівчині і простогнавши: "Доню!", - кинувся її обнімати. 
Куполоподібна фігура, утворена радістю зустрічі, завмерла посеред подвір'я. Хатні не могли зрозуміти, чому їхній господар пригортає до грудей гувернантку, обціловує її, вільною рукою пестить волосся. 
Несподівано вдарив грім. Він накочувався все сильніше й сильніше. Йому на допомогу метнулася блискавка, кидаючи врізнобіч власну лють. Пелена дощу накрила всіх. Теплий літній дощ став оздоровленням для Дмитра. Фігуру омивало, очищало від болю і страждань. Тепер уже важко було розібрати, чи то сльози радості стікали по обличчях, чи то дощ змивав усі життєві сліди, які закарбувалися в пам'яті розтаванням. 
Грім відкочувався. Над фігурою нависала парасолька, якою Дзвінка прикривала найрідніших від грози. 
- Веселка, веселка, - вигукнула Єва, повертаючи до дійсності. - Веселка на землю міст кидає, скоро й ангели по ньому зійдуть, - невгавала. Вона сповзла з рук батька й кинулася пританцьовувати по калюжах. Здалося, що то вже зійшло маленьке грайливе янголятко й подарувало щастя довгоочікуваної зустрічі. Раптом вона послизнулася й гепнулася серед подвір'я.
- Піднімайся, піднімайся, пустунко, - гукнув Дмитро, знаючи добре всі її хитрощі. Так вона вимагала більше уваги до себе. Однак дівчинка не ворушилася. Чоловік підбіг, узяв малу на руки й відчув, як тіло обм'якло. Не до жартів. 
Він із дочкою на руках прожогом кинувся до автомобіля. За ним понеслися дружина й Оксана.
За деякий час новина, яку вони почули в лікарні, вибила землю з-під ніг. Розпач гадюкою заповз у мозок. Стугоніло безнадією і страхом. Білокрів'я. Донор. Де його шукати? На вагу золота кожна мить. 
- Боже, не допусти, щоб я повернув одну дитину, втратив іншу, - випрошував батько. 
Вечір опустився над містечком. Родина зібралася в альтанці. В повітрі витало тривогою. Тільки післядощовий запах матіоли дурманив усе навколо і збуджував свідомість. Прокручували всі варіанти порятунку малої. Оксана вслухалася в кожне слово, вбирала кожну думку серцем. Дзвінка сиділа мовчки й тільки сльози відчаю рясно зрошували обличчя. Проте тягар прикрої новини не пригнув її до землі, а навпаки, викликав супротив і бажання боротися. 
Ніхто не звертав увагу на Оксану, яка тихенько примостилася в куточку й вислуховувала всі версії. Здається, про неї всі забули. Вона пригадала фільм, в якому одна сестра рятувала іншу. Набравшись сміливості, озвалася: "А якщо я стану донором, ми ж сестри?". 
Дзвінку різонуло по серцю. За інших обставин вона, може, й відчула б ревність. Однак не зараз. Таке рішення дівчини було тоненькою соломинкою й надією на спасіння дитини. Дмитро, немов прокинувшись, підбіг до неї, міцно-міцно пригорнув до грудей. Ніякими словами не виразити ті почуття, які нахлинули на них обох. "Ризик великий, доню, однак, ми вдячні тобі за шанс для Єви", - промовив розчулено...
Батько з доньками утепляли вишеньки, готуючись до зими. Ніжно, шар за шаром прикривали тендітні стовбурця. Оксана згадувала, як у дитинстві татусь повчав її цій премудрості. 
- Доню, а як наш вишневий сад на Україні?- відірвав від спогадів найрідніший. - Чи дбають про нього?
- Дбають, татусю, дбають. Інтернатські. Хату сусіди забрали, а ось до догляду за садом їм було байдуже. Хіба що врожай збирати. А я наших призвичаїла: вишеньки і цвітом милують, і родять рясно...
Оксана знайшла батька й сестру. Вона вростала в нову сім'ю. Обов'язки гувернантки перейшли у статус родинний. Про неї піклувалися, вона залюбки допомагала малій і тітці Дзвінці. Приїжджаючи на канікули, годинами з батьком згадували Україну, дитинство. Тепер Єва власно виборювала право сидіти на колінах у батька. А вона, дістаючи єдину світлину-пам'ять, із дитячим щемом прокручувала щасливу стрічку часу, коли була маленькою, коли щебетала на колінах у тата.