Ясик

Оксана перегорнула останню сторінку чужої долі й застигла в задумі. За вікном тарабанив дощ. 
На одній ноті вибивав по струнах душі. Крізь його монотонність у відчинену кватирку заповзав запах жасмину й розтікався по кімнаті. Глянувши у вікно, вмите дощовою щирістю, вона всміхнулася кущу ясику, який цьогоріч укрився квітами рясно-рясно. Суцвіття, омиті дощем, п'янили, добавляли трепетності після прочитаної книги. Оксана, перебуваючи під враженням, почала розплутувати клубок спогадів. Багато схожого було в неї з героїнею роману. Дві долі, щиро зрошені вірою, надією й любов'ю. А знайшла ж щастя Ксенія! Дочекалася коханого з чужого Афганістану, виболіла болями, ощасливила синами. Між ними були десятиліття, які стали межею між двома світами. Далекий у 80-тих і теперішній...
Дощ, наситившись набридливою щирістю (із-за нього не було бажання виходити на вулицю), нарешті почав затихати. Однак Оксана раділа такій погоді, бо нарешті змогла дочитати книгу. Післядощове надвечір'я, окутане запахом ясику, заглянуло на гостину. Світло не вмикала, а вкутавшись у плед, застигла в задумі, прокручуючи стрічку долі Ксенії. Стільки схожого між їхніми родинами, хоча живуть у різних сторонах України. 
До кімнати заглянула матуся, найкраща подруга й порадниця. Побачивши доньку в задумі, підійшла, пригорнула по-материнськи й поцікавилася, чи та дочитала роман. Вона сама підсунула доньці книгу, бо відчувала, що настав час
повідати історію, яка жила в серці більше тридцяти років, але до цих пір була захована в найпотаємніші закутки душі. 
Пізньовесняна дощовитість нарешті надала можливість відпочинку з книгою. У сім'ї Задорожних читали всі. Оксана змалку пам'ятає, як збиралися в альтанці, як пахло кавою, шоколадом, бабусиними пиріжками й жасмином. Традицію книгочитання запровадив дідусь Микола, який опановував грамоту самотужки, бо війна вкрала і юність, і здоров'я. Повернувшись калікою із Праги, де "німця добивав", привіз із собою "Енеїду", яку знайшов на одному з горищ у празькому будинку. Виявилося, що господарі перед війною емігрували, прихопивши декілька книг. Переховувалися, забираючи найдорожче - родовідний скарб. Його в них було небагато, однак це була пам'ять, яка залишилася від відомого пращура. Цю історію розповідалала бабуся, яка прожила дев'яносто років і знала все на світі. Найбільше книгочитанням дорожили, збираючись за столом, коли з'їжджалися діти з навчання, коли батько не мав операцій. Але це було до війни...
Оксана, поклавши голову на коліна матері, перегортала в пам'яті сторінку за сторінкою прочитаного, емоційно ділилася враженнями. Віра Андріївна, не пропускаючи жодного доньчиного слова, підшукувала мить, коли зможе нарешті довірити їй своє, їхнє найпотаємніше...
Спогади затягнулися за північ. Рідні тінями злилися воєдино й застигли в німій тиші. Кожна по-своєму переживала почуте й розказане. Матір, видихнувши з полегшенням, що нарешті донька дізналася правду, попрощалася й подалася в іншу кімнату на відпочинок. 
Оксані збуджена уява не давала заснути. Розповідь рідної зачепила за живе, трепетно зафіксувала кожне слово.
Не спалося. Та який сон, коли почуте болісно вдарило по нервах? Пульсувало. Таємниця, яку матір носила стільки років, як сніг на голову! 
Оксана потягнулася за сімейним альбомом, який брала до рук, особливо, коли шукала відповідь на питання, які муляли душу. Навряд чи вдасться сьогодні задовільнити власну цікавість?
Світлини випромінювали родинну радість. Ось вона хлюпочиться в річці, а татусь навчає триматися на воді... Дитинством війнуло, коли вперше знайшла гриб! То було справжнє свято: з батьком чистила, сушила, а на Святвечір і юшкою смакували... Альбомні сторінки, щедровсіяні спогадами, збуджували уяву дівчини. Затрималася, коли на неї глянув молодий, однак, із посрібленим волоссям батько. Уважно розглядаючи світлину, вона шукала зачіпку, щоб хоч якось вирізнити схожість із Петром Івановичем. Голубі очі, стягнені густим надбрів'ям і припорошені війною, випромінювали задуму. М'язисті руки міцно тримали автомат, який вірно служив солдату не один рік. Незрадливим на все життя залишився усміх, ніжний, рідний. Ця світлина - єдиний свідок тих гірких минулостолітніх спогадів. 
- Так ось чому в альбомі немає весільних фоток! Було не до свята..., - точили серце думки. 
Сльози болем полилися на альбом. Дівчина дала волю почуттям: вила, стогнала, зрошуючи таємницю, яку повідала мама, сподіваннями, що нічого не зміниться, батько повернеться зі Сходу живим і вони будуть найщасливішою родиною. Єдине, що берегтиме глибоко в серці, пам'ять про того, хто подарував життя.
Світало. До кімнати напрошувався новий день, однак, із учорашніми думами. Оксана вхопила телефон. Настав час, коли виходила з батьком на зв'язок. 
- Татусю, ти в мене най-найкращий, - випалила крізь ридання дівчина. - Я все знаю. Я люблю тебе. 
На іншому кінці зв'язку рвалася на шматки душа чоловіка, який старався втішити дівчину.
- Ясику, ти моє найулюбленіше конопате щастя. Ти моє жит..., - крізь гул донеслося до неї. 
Зв'язок обірвався на півслові. Оксана механічно набирала, однак, оператор повідомляв про недоступність.
- Гаряче чоловікам, - тривожилася.
Вона пишалася батьком, братом і коханим. Нелегко було підтримати їхній вибір. Хоча, прокручуючи стрічку подій, усвідомлювала, що вони не могли поступити по-іншому. Залишивши клініку мрії, яку піднімав із камінця, батько пішов на Донбас повертати до життя тих, хто рятував її спокій. За ним ув'язалися Іван і Сергій. Брат і коханий уже із фронту на одну добу навідалися додому, щоб отримати дипломи лікарів, а тепер пліч-о-пліч тримають оборону порятунку солдатських життів. Родина Задорожних-Запорожченків, кожен на своєму фронті розділяють радощі й печалі разом із країною. Оксана з матір'ю також бувають у гарячих місцях, виконуючи волонтерську місію.
До кімнати заглянула мама. Видно, що і їй не спалося. Зморшки, зрошені безсонням і слізьми, ще більше насіли навколо очей. 
- Доню, чи є новини від батька?- з надією спитала. 
Оксана, бережучи нерви матері, відповіла, що ще не було зв'язку.
Несподівано задзвенів телефон. Із заставки всміхнувся Сергій.
Оксана миттю вхопила порятунок від материної прискіпливості, але новина, яку почула, вибила землю з-під ніг. Вона налилася багрянцем, серце несамовито калатало. Мама застигла за півкроку від дверей, відчуваючи недобре. Мить трагедії ввірвалася в родину Задорожних. 
- Так ось чого не договорив батько? Як вберегти від розпачу матір? Але треба вірити й надіятися, що видужає, що хлопці врятують, - заповнювала павзу й підбирала слова, щоб повідомити неньці. 
Віра Андріївна присіла на диван, серцем відчуваючи невтішну вісточку. Ледь розтуляючи вуста, промовила: "Хто? Живий?"
Оксана кинулася до матері й заглядаючи в її вицвілі волошкові очі промовила: "Живий. Батько. Хлопці оперували".
Бувалий лікар-солдат потрапив на мушку снайпера. Здавалося, артобстріл закінчився й можна братися зализувати рани. На світанку ворог, нашкодивши, заповзав у нори, а наші, переконавшись, що всі живі й неушкоджені, давали знати про себе рідним. Оксана, вражена сповіддю матері, зателефонувала, випереджаючи батька. Петро Іванович вийшов на повітря із палатки, де оперував солдата. Не сподівався, що після артобстрілу його підстерігатиме сліпа куля. Напівслові обірвалася розмова з донькою. Куля зачепила артерію. Іван, який вискочив за батьком ангелом-охоронцем, устиг підхопити його на руки й за мить хлопці вже професійно, як він їх і навчав, надавали допомогу. У сорочці народився. 
Обійшлося...
Жінки вийшли на подвір'я. Сонечко все впевненіше вибирало місце на небесному сідалі, зализуючи сліди грози. Квіти струшували сьози негоди. Побачивши господиню, на сніданок почали злітатися голуби. Вони ніжно вуркотали поміж собою. Віра Андріївна насипала зерна птахам і любуючись, як ті парами споживали, замислилася над пережитим.
- Як ти, голубе милий? Борись. Повертайся живим і здоровим! Вимолю в Бога твоє одужання.
Поки вона печалилася, Оксана вирішила провідати чоловіків. Вона нашвидкоруч зібралася, вхопила найнеобхідніше й подалася в гараж. Автомобіль завжли був на ходу. Вона вправно вивела фольксваген на подвір'я. Віра Андріївна, знаючи характер доньки, не стала зупиняти її. Вона підійшла і з трепетом у голосі промовила: "Зважай на себе, доню. Будь обережна, вас уже двоє. Батькові передай, що його ясик цвіте, а голуб'ятня повниться життям". 
Очі жінки налилися слізьми. 
- Ой, тонкослізкою стала. - Стривай, хлопцям меду передам, бо не з медом їм там, - кинулася до хати.
Автомобіль кидало по вибоїнах. Дорога, розмита дощем, пручалася під колесами, сердито розкидаючи врізнобіч власне безсилля. Оксана, яка за ніч так і не зімкнула очей, виглядала бадьоро. Вона впевнено тримала кермо. Емоції зашкалювали. Нарешті побачиться з рідними, нарешті чоловіки дізнаються про довгоочікуване. Батько. Вона зустрінеться віч-на-віч із ним, загляне, як це було не раз, у синь його очей, припаде до грудей і вдихатиме солодко-млосний запах батьківської любові. А матуська! Якою треба бути мудрою, щоб усе життя бути щасливою! Скільки в неї сили волі!!!
Як тільки автомобіль зник за воротами, Віра Андріївна дала волю почуттям. Вона підійшла до куща ясику, який роками був безмовним свідком її життєподій. Петро посадив, як повернувся з Афганістану. До найдрібнішого пам'ятає той час. Три ночі очікувала на тіло Степана, який, прикриваючи друга, підставив ворожій кулі власне життя. Всім нутром ненавиділа Петра, бо із-за нього осиротіло ще не народжене дитя; бо овдовіла, не зазнавши щастя. 
У спогадах пропливали юнацькі роки. Закоханість юнаків була тягарем вибору для неї. Обіперлася на плече Степана, який усе настирливіше пропонував заміжжя, все частіше бував у неї вдома. Батьки не лізли в душу, однак, вона прислухалася до їхньої поради. В жовтні подали заяву до загсу, а в листопаді... Замість весілля, проводжала в армію при надії, з надією, що буде служити недалеко, зможе й до нього поїхати, а чи йому відпустку дадуть. Гадалося та не зналося, що то були останні проводи й буде така гірка зустріч. Афганістан горем пройшовся по їхній родині. Батько Степана зліг з інсультом від утрати єдиного сина, протягнув недовго й відправився за ним. Материнські очі не просихали від болю й туги. А вона за три ночі посивіла. Пам'ятає, як після похорону Петро навідався до неї й пообіцяв підтримувати. Не хотіла й чути про його допомогу, однак, коли він повернувся додому після служби, не сторонилася. Його увага й повага гріли душу, оживляли минуле теплими спогадами. Маленька Оксана тягнулася до чоловіка, а він опікувався, оберігав, леліяв як рідну. Як тільки Віра дала згоду, по-хазяйськи взявся за родинне гніздо. Перше, що зробив, посадив кущ ясику. Згадував, як вони зі Степаном, будучи в дозорі, ділилися мріями. У той роковий вечір, коли настигла куля, помираючи на руках друга, останнє, що попросив: "Бережи Віруню й голубів. Посади ясик".
Цілий день Віра Андріївна не знаходила собі місця. То голубів підгодує, то кицьку молочком напоїть. У роті й ріски не мала. Сумом по вінця сита. Довгоочікуваний дзвінок розітнув неприкаяність. Оксана повідомила, що дібралася, батько прийшов до пам'яті. Віра почула у слухавці знайомий подих і слова, які були, є і будуть найвагомішими для неї: "Голубко, я люблю тебе! Вдячний долі, що ви в мене є". 
Щастям накрило подвір'я Задорожних.
- Вимолила. Живий! - побігла до сусідки поділитися радісною новиною.
Поодинокі вибухи нагадували про війну. Біля Петра, який нарешті відійшов від наркозу, сиділи його спасителі-діти. Вони старанно переймали науку, рятуючи чужі життя, а сьогодні не здригнувся скальпель, коли довелося мудрувати над батьком. Навпроти незабудками світився його Ясик. На тумбоці, у вазі-гільзі, розносив по палаті запах рідного ясик, привезений Оксаною. Доня, підійшовши до батька, нагнулася й тихенько шепнула на вухо: "Тримайтеся, дідусю! Вам ще онуків піднімати!"...
Стрічка часу не зупинилася на життєдолі родини
Задорожних-Запорожченків, які повернулися до мирного життя. Підростають близнюки, Степанко й Петрик, які виборюють місце на колінах у діда Петра, як тільки той повертається із клініки. Незважаючи на втому, він присвячує вечір онукам, читаючи казки про минулість і прийдешність. Подобається їм вранці підгодовувати голубів, спостерігаючи за їхнім воркотінням. Бабуся Віра не перестає дивувати пиріжками. Кожному на смак: чоловікові з пасльоном, близнюкам з абрикосами, дітям з вишнею. Дядько Іван та батько Сергій допомагають дідусеві у клініці. Усі з нетерпінням очікують на весілля Івана, яке обов'язково має відбутися. Відсвяткують за всіх. 
Як тільки зацвітає ясик, провідують могилку дідуся Степана. Опісля таких відвідин дві гілки жасмину залишаються свідками пам'яті про рідного серед рідних. 
Родина, щоб не сполохати щастя, тихо-тихо очікує на бузька, який принесе Віруську. Так вирішили, коли Оксана й Сергій поділилися радістю.