Після бою

У прифронтовому лазареті панував безлад і хаос. Двері раз у раз відчинялися від ударів вітру, на порозі тупотіли закривавленими чоботами санітари, десь стогнав поранений і просив води. На столі громадилися бинти, ножиці, пляшки з ліками, миски з водою. Пахло кров'ю, карболкою і димом. Але для Калини весь цей світ раптом стиснувся до однієї людини.
До Платона. Вона бачила тільки його.
Платон поводився як навіжений, попри глибоку рану в плечі, з якої невпинно дзюрчала гаряча кров і його мундир став важко багряним, він навідріз відмовився від нош.
  - Сотнику, лягайте!
  - Ні. Ідіть геть, я сам.
  - Ви кров'ю стікаєте!
  - Я сказав, сам дійду.
  - Та куди ви самі?!
Платон глянув на санітара так, що той на мить замовк.
  - До лазарету! Куди ж іще.
І справді пішов, точився, але таки дійшов. Плече його було неприродно опущене, ліва рука безсило звисала вздовж тіла. На землі за ним залишалися темні краплі крові. Калина ішла поруч.
  - Платончику!..
  - Не підходь! - гаркнув він.
  - Ти ж поранений!
  - Я сам.
Він намагався всміхнутися, але усмішка вийшла кривою.
  - А ти бачу керувати хочеш.
  - А ти знову вперся! 
  - Той добре. Значить, усе як завжди.
Та на останніх словах його голос уже захрип. Платон зробив ще кілька кроків, губи його геть побіліли, а ноги зрадливо підкошувалися від утрати крові й сил. Калина кинулась до нього.
  - О Боже... Сотнику!
  - Не чіпай сказав!
Платон похитнувся, Калина встигла підхопити його за здорову руку, на мить він навалився на неї всією вагою. Вона відчула, який він важкий і який страшно гарячий.
  - Дійшов, - прошепотів він.
  - Дійшов, - важко дихаючи відповіла вона.
Він ще хотів щось сказати, але лише важко видихнув.
  - Давай уже, ріж той клятий мундир, не марнуй часу, - прохрипів він, важко падаючи на підлогу лазарету.
Молодий лікар хотів його оглянути.
  - Вийди звідси! - гаркнув Платон.
  - Сотнику...
  - Я сказав вийди, мені Ганна допоможе.
Лікар махнув рукою і вийшов.
Калина була біля нього, на диво холодна, майже страшна зосередженість. Вона діяла швидко й на диво холоднокровно, як справжній стрілець. Великим ножем вона з хрустом розрізала товсте сукно шинелі, потім скривавлену сорочку, оголюючи рвану, страшну рану на лівому плечі. Хтось поруч тихо свиснув.
  - Не стій над душею! - різко кинула Калина. - дайде води!
Санітар подав миску. Куля пройшла навиліт, але зачепила м’язи, і кров знову хлинула дужче від кожного його важкого подиху. Платон стиснув щелепи.
  - Тримайтеся сотнику, - сказала Калина.
  - Витримаю! - Він ледь помітно всміхнувся.
Калина нічого не відповіла, вона щедро лийнула віскі, яке його стрільці десь реквізували, вимиваючи порохову сажу й бруд, Платон глухо застогнав, його пальці судомно вчепилися в край шинелі. Калина міцно стиснула зуби ловлячи його гарячковий, повний болю й любові погляд і швидко, вправно накладала тугу пов'язку.
  - Боляче?
  - Так.
  - Значить, живий!
Платон подивився на неї і вперше за весь цей страшний день у його очах промайнуло щось схоже на спокій.
  - Ти теж жива.
Калина на секунду завмерла.
  - Так...
Вона відвела погляд.
  - Мовчи.
  - Добре...
І знову заплющив очі, а надворі в цей самий час вирішувалася інша доля.
Микитка разом із Никифором та ще п'ятьма стрільцями творили неможливе, вони голими руками розкидали колоди, задихаючись від пилу й кривавого поту.
Микитка не чув нічого навколо, ні криків, ні далеких вибухів, ні людей, які намагалися його відтягнути. Він просто рив землю, де під товщею каміння й цегли мовчала його Катря.
  - Микитко, відійди, дай нам!
  - Ні!
  - Ти руки собі поріжеш! Хлопче!
  - Вона там! Вона чекає.
І знову в землю летіли його пальці, Никифор, старший за нього, глянув на хлопця й тихо сказав.
  - Вона може ще жива.
Микитка на мить завмер.
  - Може? Вона чекає, вона жива...
Микитка був попереду всіх, кров текла з його роздертої долоні, вона змішувалася з землею, обличчя стало майже чорним, але він не відчував болю. Для нього існувало тільки одне слово, Катря.
Раптом Лук'ян, який саме відкидав убік шматок цегли, завмер.
  - Тут порожнина.
Микитка підняв голову.
  - Знайшли?
  - Тут порожнина! Пробили!
Він упав на коліна й почав розгрібати землю ще швидше.
  - Є! Прокопали! - раптом крикнув Панкрат.
Микитка першим, не чекаючи команди, поліз у темний, задушливий простір заваленої пивниці.
  - Микитко, обережно!
Він уже не чув, навколо була майже повна темрява, дихати було важко.
Микитка тримав гасову лампу, тремтливе жовте світло ковзнуло по стінах. І тоді він побачив її.
  - Катрусю...
Голос його зламався. Величезна балка дивом застрягла над дальнім кутком, урятувавши кухарці життя, але земляна стеля осипалася, лишаючи зовсім мало повітря.
Катря сиділа в самому кутку, на вогкій гнилій підлозі. Сиділа, згорнувшись у калачик, підібгавши коліна до самих грудей і сховавши голову в руки, точнісінько так, як дитя в лоні матері, або як злякане пташеня, що забилося під крило.
  - Катрусю...
Микитка підповз до неї.
Торкнувся її щоки.
Холодна, він поклав пальці їй під ніс, є подих, ледь-ледь, але був. Микитка заплющив очі.
  - Господи...
Він притулився чолом до її чола. А потім обережно, наче кришталеву, підхопив її на руки.
  - Жива!
Зовні стрільці почули його.
Хтось вигукнув.  - Дякувати Богові...
І на мить вибухнула радість. Микитка вибрався назовні з Катрею на руках. Коли її бліде обличчя, освітило сонце, він упав перед нею на коліна прямо в придорожній бруд.
  - Жива... Господи, жива!
Він захлинався, сміявся й плакав одночасно, не соромився нікого. Йому було дев'ятнадцять і він щойно думав, що втратив кохану. А тепер вона була в його руках, Катря відкрила очі, ніби виринула з дуже глибокого сну, її погляд був мутний.
  - Ти... прийшов?
  - Я ж казав, що повернусь.
Катря дивилася на нього кілька секунд, наче намагалася зрозуміти, чи це справді він, чи сон. Потім її очі знову заплющилися, вона не мала сили більше говорити, але її серце продовжувало чітко й уперто битися на грудях молодого стрільця, який щойно вирвав її з лап смерті. Микитка зняв шинель, закутав її, як маленьку, і поніс до лазарету. Вона була майже така сама на зріст, як він, але здавалася йому легкою, майже невагомою. Він ніс її обережно, притискаючи до себе.
  - Дорогу! - крикнув Никифор.
Стрільці розступилися, дивились на них мовчки. А Микитка йшов, дев'ятнадцятирічний світлочубий хлопець, який ще недавно боявся навіть заговорити до чорнявої вдови. Тепер він ніс її на руках через розбитий військовий табір і вперше йому було не страшно. Вона жива. А значить він не відступить.