Знайшла

У Станіславівському шпиталі Калину не хотіли відпускати.
Коли вона заявила старшому лікареві, що хоче добровільно перейти до передового санітарного загону, який вирушав у бік Богородчан, той спершу навіть не повірив, що почув правильно.
- Ви що, з глузду з'їхали, сестро Мудрик? - гримнув він, так що на столі дзенькнули склянки з ліками. - Там передова! Там гармати день і ніч ревуть. Щодня привозять десятки покалічених. Тут кожна пара рук потрібна!
Калина стояла перед ним прямо, не опускаючи очей.
- Я знаю, пане лікарю.
- Нічого Ви не знаєте! - сердито відрубав він. - Ви ще молода. Вам би тут у перев'язочній працювати, а не під шрапнеллю голову підставляти.
- Я мушу туди.
- Кому ви там потрібні?
Калина замовкла.
Лікар подивився на неї довгим, важким поглядом. Він, певно, хотів ще щось сказати, але побачив у її очах таку рішучість, що зрозумів: словами її не повернути.
Він стомлено відкинувся на спинку стільця.
- Господи... - пробурмотів він. - Усі ви однакові. Війна забирає чоловіків, а за ними жінки самі йдуть.
Потім махнув рукою.
- Гаразд. Оформляйте її. Тільки не кажіть потім, що я не попереджав.
Через кілька днів Калина вже була поблизу Богородчан. Передовий пункт Червоного Хреста розгорнули в кількох селянських хатах на околиці. Ночами земля здригалася від гарматних пострілів. У небі часом спалахували далекі заграви, а з боку гір долинав глухий, протяжний гуркіт.
Калина знала тільки одне: десь тут стоїть сотня Платона.
Дістатися до нього було майже неможливо. Але Калина вже давно перестала думати про те, що можливо, а що ні. Вона показувала посвідчення сестри милосердя, говорила про медичні справи, переконувала вартових, що мусить передати сотникові Ткачу важливі відомості. Нарешті одного вечора її пропустили. Солдат провів її до невеликої селянської хати, де містився штаб підрозділу. Калина залишилася в сінях. Там було темно й холодно. Пахло сирою соломою, димом, махоркою та рушничним мастилом. Десь за стіною тихо перемовлялися офіцери. Час від часу хтось важко тупав чобітьми. Калина стояла, стискаючи пальцями край сірого фартуха. Серце билося так сильно, що їй здавалося його почує вся хата. Він тут. Після двох років розлуки ця думка здавалася страшнішою за саму війну. Раптом двері відчинилися. На порозі з'явився чоловік. Калина спершу навіть не впізнала його. Він був худіший, ніж вона пам'ятала. Обличчя змарніло. Біля скроней пробивалася сивина. Під очима лежали темні тіні. На ньому був чужий військовий мундир, на плечах знаки звання. У руках він тримав карти. Він вийшов, не дивлячись на неї, заклопотаний думками про свою сотню. А Калина дивилася. На нього. На його плечі. На руки. На знайомий нахил голови. На ті самі сині очі, які вона стільки років носила в пам'яті. Губи її затремтіли. Вона зробила крок.
' Платончику...
Чоловік завмер. Карти в його руках ледь не випали. Він повільно підняв голову. І подивився на неї. Спочатку нерозуміюче. Потім його обличчя змінилося. Очі широко розплющилися.
- Калина?..
Він зробив крок назад.
- Та цього не може бути...
Калина вже плакала.
- Я до тебе прийшла.
Платон дивився на неї так, наче перед ним стояла примара.
- Звідки ти тут?.. Як ти сюди потрапила?
- Я через пів України йшла до тебе.
Він важко вдихнув. На мить у ньому зник сотник, командир, чоловік, який звик бачити перед собою кров і смерть. Залишився тільки той Платон, який колись сидів із нею під яблунею.
Той, що накривав її голову білою мереживною хусткою.
Той, що обіцяв восени заслати сватів.
Його руки мимоволі потяглися до неї. Але він зупинився. За стіною були солдати. За кілька верст передова. Завтра його сотня могла піти в бій, із якого не повернуться половина людей. І тоді страх за неї переміг усе. Платон різко відступив.
- Бісова ти дівко! Що ж ти тут робиш?!
Калина здригнулася, але не відступила.
- Тебе шукала.
- Нащо?!
- Бо люблю.
- Тут війна!
- Я знаю.
- Тут убивають!
- Знаю.
- Тут ти сама можеш пропасти!
- Мені байдуже.
- А мені не байдуже! - раптом вибухнув він.
Голос його зірвався. Платон відвернувся, провів долонею по обличчю, а тоді знову подивився на неї.
- Господи, Калино... Я ледве пережив думку, що ти десь далеко. А тепер ти сама прийшла сюди, під кулі...
Вона тихо відповіла:
- Я думала, що ти мене покинув.
Платон заплющив очі.
- Я покинув тебе, щоб ти жила.
- А я без тебе не жила.
Він мовчав.
Калина підійшла ближче.
— Я думала, ти мене не любиш. Думала, що все втрачено. А потім дізналася правду.
Платон дивився на неї, і очі його налилися слізьми.
- Хто тобі сказав?
- Твоя мати.
Він опустив голову.
Калина взяла його за руку. Він здригнувся від цього дотику, наче забув, якою теплою буває людська рука.
- Я більше не піду, - сказала вона.
- Підеш.
- Ні.
- Калино...
- Не піду.
Він дивився на неї довго.
- Ти не розумієш, куди прийшла.
- Розумію.
- Тут не казка.
- Я знаю. Тут ти...
- Ти бачила, що робить війна?
Калина тихо кивнула.
- Бачила. Все бачила
- І все одно хочеш залишитися?
- Так, серце моє. Хочу!
Вона витерла сльози й підняла на нього свої великі зелені очі.
— Я 2 роки без тебе прожила. Другого разу я тебе вже не відпущу.
Платон стояв нерухомо. Потім повільно простягнув руку й торкнувся її щоки.
Наче хотів переконатися, що вона справжня.
- Калино...
Вона накрила його руку своєю. І тільки тоді Платон дозволив собі обійняти її. Міцно. Так, наче хотів захистити від усього світу одним-єдиним рухом. А над хатою знову загриміли гармати. Затряслися шибки. Десь далеко спалахнуло небо.
А вони стояли посеред темних сіней, обійнявшись після двох років розлуки. Війна ревіла навколо них. А їм обом на ту коротку мить здавалося, що вони знову сидять під старою яблунею, де колись пахло травою, співали цвіркуни й над головами світили зорі.