Андрій

Станіславів зустрів їх запахом гару, вугілля та залізничного диму.
Велику міську гімназію поспіхом перетворили на військовий шпиталь. Парти винесли на подвір'я, дошки з написами й дитячими малюнками зняли зі стін, а в просторих класах під високими стелями поставили довгі ряди залізних ліжок. Калина тут для всіх сестра милосердя Ганна Мудрик ледве трималася на ногах від утоми.
Російські війська вже зайняли місто, але десь за кілька десятків верст, ближче до гір, час від часу глухо гупали гармати. Війна не відпускала навіть тих, хто опинився далеко від передової. Наприкінці вересня до шпиталю привезли нову партію поранених.
Цього разу то були не російські солдати. Австрійці. Полонені вояки цісарської армії, захоплені під час відступу. Їх розмістили в окремому крилі будівлі під наглядом озброєного вартового. Багато хто був зовсім молодий. Дехто не знав російської, а деякі говорили мовою, від якої Калині раптом ставало дивно близько на серці. Українською. Галичани! Їхні села лежали по той бік Карпат, але в їхній мові вона чула щось рідне. Калині доручили доглядати за дальнім колишнім класом.
Біля вікна лежав зовсім молодий хлопець, ледь старший за неї. Ногу йому сильно пошматувало осколками. Обличчя було біле від утрати крові, губи сухі, потріскані. Він раз у раз ворушив ними, шепочучи молитву. Коли Калина підійшла змінити пов'язку, хлопець здригнувся й насторожено глянув на її сірий фартух із червоним хрестом.
- Не бійся, - тихо сказала вона. - Я тебе не скривджу. Дай лишень перев'яжу.
Хлопець широко розплющив очі.
Його здивувала не стільки сама сестра милосердя, скільки її мова.
- Ви... ви зі сходу? - хрипко спитав він.  - З-під Росії?
- З Волині, - мимохідь відповіла Калина, обережно розмотуючи стару пов'язку. —-З-під Старокостянтинова. А ти звідки?
- Я Андрій. З Делятина... То в горах.
Він скривився від болю.
- Нас кинули під Бистрицю. Міст тримали. Там мене й посікло.
Калина завмерла. "Бистриця!" Слово вдарило просто в серце. Руки її на мить затремтіли, але вона змусила себе продовжити роботу. Бистриця.
Те саме слово було в листі Платона. Вона закінчила перев'язку, озирнулася на двері. Вартовий стояв там, спершися на рушницю, і байдуже дивився у двір. Калина присіла на край ліжка. З-під фартуха вона дістала складений учетверо, затертий папір.
- Андрію...
Голос її став ледве чутним.
- Благаю тебе, послухай мене. Я шукаю чоловіка. Його звати Платон. Він із-під Старокостянтинова. Високий, чорнявий... очі сині.
Вона ковтнула.
- Ти не чув про такого?
Андрій довго дивився на неї.
Потім повільно нахмурився.
- Платон...
Він промовив ім'я, наче намагався витягнути його з пам'яті.
- З Великої України?
- Так.
Андрій прикрив очі.
- Чекай... Згадав наче.
Він важко вдихнув.
- У нашій частині був такий чоловік. Чужий для нас. Говорив не по-нашому... та все одно свій. Хлопці його Подоляком прозвали.
Калина стиснула пальці.
- Де він?
- Він сюди ще перед війною прибився. Казав, що з-під Старокостянтинова. Оселився десь біля Бистриці Надвірнянської, працював у лісника... хату допомагав рубати.
Калина слухала, боячись навіть кліпнути.
- А потім у серпні нас усіх погнали на фронт.
- Де він тепер?
Андрій повільно відкрив очі.
- Живий був, коли ми відходили.
У Калини затремтіли губи.
- Живий?
- Живий.
Вона схопила його за руку.
- Де він, Андрію?
Хлопець поморщився від болю.
- Під Надвірною... далі до Богородчан. Вони відійшли в гори. Там тепер фронт.
Калина опустила очі.
- Я знайду його, я тут заради нього.
Андрій глянув на неї з дивним співчуттям.
- Туди не ходять сестри милосердя, сестричко.
На початку жовтня Станіславів затягнуло холодними дощами.
Вода стояла в ямах на бруківці, з гір тягнуло сирим холодом. У шпиталі пахло карболкою, вогкістю, ліками й хворобою. Андрієві ставало гірше.
Осколки зробили свою справу. Гарячка не спадала. Він марив, кликав матір, іноді говорив щось про Делятин, про гори, про дім.
Лікарі робили, що могли. Та війна була жорстоким учителем: не кожного можна було врятувати. Калина майже не відходила від його ліжка. Вона змочувала потріскані губи водою, поправляла ковдру, змінювала холодні компреси. Вона вже знала, що він помирає. Тієї ночі шпиталь майже стих. За вікнами шелестів дощ. Близько третьої години Андрій раптом розплющив очі. Погляд його був мутний, але на мить у ньому з'явилася свідомість. Він схопив Калину за рукав.
- Сестричко... Ганно...
Калина нахилилася до нього.
- Я тут.
- Згадав... Я все згадав про твого Платона.
Серце Калини забилося швидше.
- Що ти згадав?
Андрій ковтнув повітря.
- Він не простий рядовий...
Калина нахилилася ще ближче.
- Кажи.
- Нашу частину під Бистрицею розбили. Офіцерів майже не лишилося. Капітана вбило на самому початку. Люди захиталися... хтось уже хотів тікати.
Андрій заплющив очі, силкуючись зібрати думки.
- А Платон... він війни не боявся. Перехопив командування. Зібрав хлопців докупи. Повів їх уперед.
На чолі Калини виступив холодний піт.
- І що?
- Відбилися.
Андрій усміхнувся ледь помітно.
- Москалів відкинули... міст підірвали й відійшли в гори.
Калина дивилася на нього, не дихаючи.
- А Платон?
- За той бій його відзначили. - Андрій важко дихав. - Георгіївський хрест дали. І підвищили.
Калина не могла повірити власним вухам.
- Куди підвищили?
- Тепер він командує сотнею.
Хлопець заплющив очі, ніби кожне слово забирало в нього останні сили.
- Платон Ткач... його там усі знають.
Він знову відкрив очі.
- Під Богородчанами. У лісах.
Андрій замовк. Калина чекала.
- Шукай його... - прошепотів він.
Рука, що тримала її за фартух, раптом ослабла. Пальці розтиснулися. Голова хлопця тихо відкинулася на подушку. Калина завмерла.
- Андрію?..
Відповіді не було.
Вона поклала пальці йому на шию. Тиша. Калина повільно заплющила йому очі. Сльози покотилися по її щоках. Він помер у чужому місті, далеко від свого Делятина, від матері, від гір. Калина тихо перехрестилася. А потім підвела голову. У її очах уже не було розпачу. Тепер вона знала. Її Платон живий. Не просто живий, він був там, серед гір і лісів, серед війни. Під Богородчанами. Кілька десятків верст. Калина стиснула в руці край свого фартуха. Вона знайде його.
Навіть якщо доведеться йти крізь дощ, холод, гармати й кулі. Навіть якщо перед нею буде сама війна. Тепер вона знала, куди йти.