Потяг

Ранок зустрів їх пронизливим, сирим туманом. Старокостянтинівський вокзал задихався від вугільного диму й кіптяви. На коліях стояв довгий санітарний ешелон. На білих вагонах, подекуди забризканих багнюкою, червоніли великі хрести. Калина ледве впізнавала себе у маленькому дзеркалі. На голові була біла хустка, зав'язана ззаду. На плечах простий темний одяг, поверх нього цупкий сірий фартух із червоним хрестом. На ногах міцні черевики, зовсім не схожі на її звичне селянське взуття.
Галина Демидівна востаннє поправила їй комір, оглянула з ніг до голови й подала невелику шкіряну сумку.
- Тут перев'язочне, - сказала вона. - А документи тримай окремо. І пам'ятай: віднині ти Ганна Мудрик. Не Калина! Не здригайся, коли до тебе звертатимуться не твоїм ім'ям. Калина мовчки кивнула.
- І ще одне, дитино. Не ховай очей перед начальством. Страх видно швидше, ніж неправду. Говори коротко й спокійно. Ти сестра милосердя. Ти їдеш виконувати свій обов'язок. Лікарка на мить замовкла.
- Нехай береже тебе Господь.
Калина перехрестилася. Біля вагона документи перевіряв високий поручник із втомленим, неголеним обличчям. Він уже, мабуть, не першу годину пропускав людей і ледве піднімав очі від паперів. Черга посувалася. Калина стискала документи так сильно, що пальці побіліли. Нарешті дійшла її черга.
- Документи.
Вона подала папери. Поручник розгорнув посвідчення, підніс його ближче до ліхтаря й пробіг очима рядки.
- Ганна Мудрик?
- Так, пане поручнику.
- Сестра милосердя?
- Так.
Голос мало не зрадив її, але Калина згадала настанову Галини Демидівни, випростала спину й додала:
- Відряджена до санітарного поїзда.
Поручник глянув на неї. Погляд його затримався на молодому обличчі трохи довше, ніж Калині хотілося. Десь попереду закричав черговий, коні забили копитами, а з кінця платформи долинув протяжний свист паровоза.
- Гаразд. Третій вагон.
Він поставив на паперах печатку й повернув їх.
- Проходьте, сестро.
- Дякую.
Калина швидко піднялася на підніжку.
За кілька хвилин ешелон здригнувся, колеса важко рушили по рейках, і Старокостянтинівський вокзал почав поволі віддалятися. Вона стояла біля вікна й дивилася назад. Містечко тануло в тумані. Десь там залишилася Галина Демидівна, її рятівниця. Десь там її батьки. Її свекруха. Мусій. Хата. Господарство. Усе життя, яке ще недавно здавалося їй цілим світом. А попереду була війна. Ешелон ішов на захід повільно. Іноді поїзд стояв годинами на маленьких станціях, пропускаючи військові ешелони. Повз них гуркотіли платформи з гарматами, вагони з кіньми, солдатами, обозом. На станціях метушилися залізничники, офіцери, санітари. Війна рухалася на захід разом із ними. Коли настала глибока ніч, у вагоні для санітарного персоналу стихли розмови. Хтось спав, поклавши голову на вузол із речами, хтось тихо перемовлявся, хтось просто дивився в темне вікно. Калина лежала на верхній полиці. Під стелею тьмяно хитався ліхтар. Вона дістала з кишені маленький згорток, лист Платона. Обережно розгорнула пожовклий папір. Вона вже знала ці рядки майже напам'ять.
«Тут, мамо, гори підпирають небо...» Калина провела пальцями по паперу.
- Бистриця... - прошепотіла вона.
Саме це слово привело її сюди. Вона притиснула лист до грудей і заплющила очі. Кожен оберт коліс наближав її до Галичини. До Станіславова. До Платона. А може до його могили. Ця думка на мить пронизала її страхом, але вона одразу відкинула її. Ні! Він живий! Любий її черцю Платон живий! На третій день ешелон раптово загальмував. Калину кинуло вперед, і вона ледве втрималася на полиці. За вікном здійнявся крик. Іржали коні. Хтось біг платформою.
- Сестри! На вихід! Швидше! Носилки сюди! До вагона вбіг старший лікар.
- Поранені з передової! Готуйте перев'язочну!
Калина скочила на підлогу. За кілька хвилин вона вже була на платформі невеликої станції неподалік Тернополя. І тоді вперше побачила війну зблизька. На підводах привезли поранених. Дехто лежав на соломі. Дехто сидів, притискаючи руки до ран. Хтось мовчав, дивлячись перед собою скляними очима. Хтось кликав матір, хтось плакав. Повітря пахло потом, кров'ю, кінським гноєм, димом і карболкою. Калина застигла. Їй стало важко дихати, нудота підступила до горла. Перед нею лежав зовсім молодий солдат. Його сорочка й гімнастерка були просочені кров'ю біля плеча. Він тремтів, закочував очі і щось тихо шепотів.
- Мамо...мамо...
Калина на мить заплющила очі. Перед нею промайнуло обличчя Платона. Потім голос Галини Демидівни:
«Твої руки мають бути швидкими. Не дивись на кров. Дивись на рану.»
- Сестро! - крикнув хтось.
Калина опустилася навколішки.
- Тримай його!
Санітар підхопив хлопця за здорове плече. Калина розрізала закривавлену тканину ножицями. Руки вже не тремтіли. Світ раптом звузився. Не було ні війни, ні вокзалу, ні сотень людей. Була тільки рана. Калина очистила її, подала перев'язочний матеріал і почала бинтувати. Раз, другий, третій виток, тугіше, ще один. Хлопець стогнав, але вже не кричав.
- Добре, сестро! - кинув на ходу старший лікар, пробігаючи до наступного пораненого. - Так і тримати!
Калина підвела голову. На її фартусі була кров. На щоці смуга сажі. Але страху вже не було. Вона подивилася на свої руки. Ці руки ще недавно місили тісто, доїли корову, прали білизну, перебирали зерно. Тепер вони рятували людей. Калина повільно підвелася. Десь далеко, за сотні верст, був Платон. І вона їде до нього. Через вокзали, через шпиталі, через гармати, через усю цю страшну війну. Бо тепер вона знала напевне, що вона зможе, вона знайде його.