Галина Демидівна

Калина сиділа під стіною вокзалу, притулившись спиною до холодної цегли. Вона вже майже не відчувала ні ніг, ні рук. Люди проходили повз неї, не звертаючи уваги. Хтось поспішав до вагона, хтось тягнув за собою важку скриню, хтось тримав за руку дитину. Солдати бігли через перон, офіцери щось різко наказували. Паровоз випускав густі клуби пари, і на мить усе навколо зникало в білому тумані. Калина сиділа й не знала, що робити далі.
- Дівчино?
Калина не відразу підняла голову.
- Дівчино, тобі зле? Ти поранена?
Над нею стояла літня жінка. Волосся її було акуратно зібране під темним капелюшком. Сукня проста, темна, без зайвих прикрас. На грудях був приколотий невеликий знак Червоного Хреста. Погляд у жінки був строгий, уважний, але не холодний. Калина похитала головою.
- Ні, пані... Не поранена.
- А чого ж ти тут сама?
Калина мовчала. Жінка уважніше придивилася до неї. На Калині був простий селянський одяг. Обличчя змарніле, очі почервонілі від безсоння. Але в тих зелених очах не було ні покори, ні звичайного переляку. Там було щось інше.
Рішучість. Майже відчай.
- Як тебе звати?
- Калина.
- Заміжня?
Калина опустила очі.
- Так.
- А чоловік де?
- На війні.
Жінка трохи помовчала.
- А ти чого тут?
Калина підняла на неї очі.
- Шукати його йду.
Жінка важко зітхнула.
- Ходімо зі мною.
- Куди?
- До мене.
Калина похитала головою.
- Мені не можна. Я мушу на вокзалі бути.
- Саме тому тобі не можна тут сидіти. Патрульні можуть затримати тебе. Жінка сама, без документів, на військовому вокзалі... Зараз не ті часи, щоб ходити, куди заманеться.
Калина підвелася. Ноги мало її слухалися. Жінка взяла її під лікоть.
- Ходімо, дитино.
- Я не дитина, - тихо заперечила Калина.
Стара жінка вперше ледь усміхнулася.
- Знаю. Але зараз ти виглядаєш так, наче тобі треба, щоб хтось за тебе відповів.
Будинок Галини Демидівни був невеликий, але охайний.
У ньому пахло сушеною ромашкою, воском і ще якимись незнайомими Калині ліками.
Їй дали гарячого чаю з медом. Перший ковток обпік пересохле горло. Другий повернув сльози. А після третього Калина заплакала так, як не плакала вже багато місяців.
Вона плакала, закривши обличчя руками. Галина Демидівна мовчки сиділа навпроти. Не втішала. Не казала: «Не плач». Вона просто чекала. І коли Калина нарешті змогла говорити, слова посипалися одне за одним. Вона розповіла про Платона. Про їхню любов. Про матір, яка перейняла його і просила лишити її. Про те, як Платон поїхав, думаючи, що цим рятує її. Про власне заміжжя. Про лист. Про Бистрицю.
- Бистриця... - повторила Галина Демидівна. - Ти знаєш, де це?
Калина похитала головою.
- Ні.
- Це край біля Станіславова. Галичина.
Калина витерла сльози.
- То він там...
- Якщо з листа ти правильно зрозуміла, то так, десь там.
Калина підвела голову.
- Тоді я туди піду.
Галина Демидівна дивилася на неї довго.
- Підеш?
- Пішки піду, коли треба.
- Ти навіть не уявляєш, куди зібралася.
- Уявляю.
- Ні, дитино. Не уявляєш.
Лікарка підійшла до вікна. За склом гуркотіла війна.
- Там армія. Там жандарми. Там військові частини, санітарні поїзди, обоз. Там чужі люди, чужі землі й фронт. Жінку саму можуть затримати за підозрою у шпигунстві. А якщо ти ще й почнеш розпитувати про військову частину чи солдата... Вона повернулася до Калини.
- Ти можеш просто не дійти.
Калина тихо відповіла:
- Мені однаково.
- Не кажи так.
- Я без нього вже не живу.
Галина Демидівна замовкла. Вона бачила перед собою не романтичну дівчину, яка надумала пригоду. Вона бачила людину, яка вже прийняла рішення.
- Гаразд, - нарешті сказала вона. - Тоді я спробую тобі допомогти.
Калина навіть не одразу зрозуміла її слова.
- Як?
- Моя племінниця, Ганна Мудрик, мала їхати зі мною у військово-санітарному поїзді. Вона захворіла на тиф і залишилася в Києві. Калина завмерла. Галина Демидівна підійшла до шафи, відчинила її. Дістала згорток.
- У мене залишилися її речі. Документи, одяг, деякі необхідні папери.
Калина дивилася на неї, не дихаючи.
- Ви хочете...
- Я хочу, щоб ти зрозуміла, на що погоджуєшся.
Голос лікарки став суворим.
- Якщо ти вирушиш туди, назад дороги може не бути. Ти побачиш те, чого ніколи не забудеш. Кров, смерть, поранених людей. Тобі доведеться працювати, а не просто шукати любчика серед декорацій війни.
- Я буду працювати.
- Ти можеш злякатися.
- Не злякаюсь.
- Злякаєшся, - твердо сказала Галина Демидівна. - Усі лякаються. Питання не в тому, чи злякаєшся. Питання в тому, чи зможеш після страху робити те, що треба.
Калина випросталась.
- Зможу. Все зможу, щоб знайти його.
Лікарка дивилася на неї ще кілька секунд.
- Побачимо.
Три наступні дні стали для Калини цілим життям. Галина Демидівна не давала їй поблажки. Вона вчила її тому, що могла встигнути перед дорогою. Показувала, як накладати пов'язку. Як зупиняти кровотечу. Як правильно бинтувати руку, ногу, голову. Як підтримувати пораненого під час перенесення. Як не втрачати голову, коли навколо кричать.
- Запам'ятай, - говорила вона, затягуючи бинт. - На війні руки мають бути швидшими за думки.
Калина кивала.
- А серце?
- Серце залишиш собі. Воно тобі ще знадобиться.
Іншим разом Галина Демидівна поклала перед нею чисті бинти.
- Давай.
Калина взяла їх. Пальці, звиклі до роботи в полі, до доїння корів, до важкої господарської праці, слухалися дивовижно добре.
- Міцніше.
Калина затягнула.
- Не так. Якщо перетиснеш - нашкодиш.
Калина послабила.
- Ось.
Лікарка кивнула.
- Вчишся.
Увечері вона показувала їй пляшечки з ліками.
- Це запам'ятай. А це не переплутай. Перед тим як щось давати хворому, тричі перевіряєш назву.
Калина повторювала. Знову. І знову. Вона ловила кожне слово. Їй треба було потрапити туди, до Платона. Але Галина Демидівна поступово бачила: Калина не просто вчить напам'ять необхідне. Вона вчиться по-справжньому.
На третій день лікарка дала їй бинт.
- Показуй.
Калина без поспіху наклала пов'язку на коліно Галини Демидівни. Виток за витком, рівно, міцно, чисто. Галина Демидівна поправила край бинта. Потім подивилася на Калину. І вперше за ці три дні усміхнулася по-справжньому.
- Ну що ж, сестро Ганно...
Калина підняла очі.
Це ім'я досі звучало для неї чужим.
- Здається, з тебе щось та й вийде.
Калина мовчала. На столі лежали документи. Поруч складений одяг.
А в її кишені, захований біля серця, лежав той самий клаптик паперу, де Платон писав про гори та Бистрицю. Вона торкнулася його пальцями. "Я йду до тебе."
І цього разу вона не просто мріяла. Вона справді рушала йому назустріч.
Вже на вокзалі Калина почула розмову, з якої зрозуміла, що убито їхню стареньку пані, Ядвігу Хаєцьку. Вона хотіла втекти і свої ж, сільські наздогнали, убили її пострілом у голову. За Янковим лісом, на пагорбі. Коней забрали, кучера теж убили. Добро розікрали. Калина плакала за старенькою панею, яка нікому нічого лихого не зробила. Навпаки дала людям гроші на побудову церкви, виділила землю під цвинтар.