Старокостянтинів

Калина провела в тяжких роздумах не один день. Вона працювала, поралась по господарству, годувала худобу, пекла хліб, варила вечерю, розмовляла зі свекрухою, яка після мобілізації приходила до неї ночувати і все це робила так, наче нічого в її житті не змінилося.
Але всередині не було спокою.
Перед очима раз у раз поставала маленька, сухенька Платонова мати, її червоні від сліз очі й пожовклий аркуш у тремтячих руках.
«Не винен він, Калинко...він любить тебе...» І той лист. Вона вже знала його майже напам'ять.
«Тут ... гори підпирають небо, а річка Бистриця шумить так голосно, що глушить тугу в моїй голові...» Бистриця, гори. Десь там був він, Платон. Її Платон. Він не покинув її. Він не забув. Він поїхав, думаючи, що рятує її. А вона тим часом вийшла заміж за іншого. Ця думка боліла так, що Калина іноді мусила зупинитися посеред роботи й на кілька секунд заплющити очі.
Вона думала про Мусія. Про його добрі руки. Про дві хустки, які він тоді привіз їй із базару. Про те, як він щоразу питав, чи не холодно їй, чи не втомилася, чи добре їла. І від того ставало ще важче. Мусій не був винен і Платон не був винен. Але Калина все одно почувалася так, ніби її серце розірвали навпіл, а вона мусила ходити з тим розривом поміж людьми, усміхатися, працювати, жити.
Одного вечора вона сиділа біля печі й дивилася на вогонь. Свекруха вже вкладалася спати. Надворі тихо шаруділо сухе листя. І раптом Калина подумала: «А що, як я його більше ніколи не побачу?» Вона завмерла. Цього разу думка не відступила. Навпаки вона вчепилася в неї, наче рука. «А що, як він там загине, а я тут сидітиму й чекатиму?» Калина підвела голову. Ні! Вона не могла. Не могла просто чекати. Не могла прожити решту життя, знаючи, що десь там, за сотні верст, людина, без якої вона не тямить себе, може померти. Тієї ночі вона прийняла рішення. Вона піде. Куди сама не знала. Як шукатиме його  теж не знала. Але піде! Нехай буде те, що має бути. Як судилося їй дожити до весни доживе. Як судилося загинути то нехай не тут, не самій. Але сидіти й чекати вона більше не могла. Калина дочекалася, поки в хаті стихнуть останні звуки. Свекруха заснула. Все село занурилося в темряву. Вона лежала із заплющеними очима, прислухаючись до дихання старої жінки, поки не переконалася, що та спить міцно. Тоді тихо підвелася. Не запалила свічки. Навпомацки знайшла одяг, одяглася, зав'язала хустку. До маленького полотняного вузлика поклала те, що мала. Кілька окрайців хліба. Шматок сала. Три цибулини. Більше нічого. Грошей у неї було небагато, кілька карбованців, захованих у кишені сукні. Вона ще раз оглянула хату. Погляд затримався на лаві, на столі, на печі. На всьому тому, що вже стало її життям. Калина стояла посеред темної хати й раптом зрозуміла, що, можливо, більше сюди не повернеться. Серце стиснулося, але вона не заплакала. Тільки тихо прошепотіла:
- Прости мене, Мусію.
І вийшла. Двері зачинила так обережно, що вони навіть не скрипнули. Ніч зустріла її прохолодою.
Кінець вересня, було ще далеко до справжніх морозів, але осінь уже відчувалася в повітрі. Над землею лежала холодна волога, а з садків тягнуло запахом опалого листя та яблук. Калина озирнулася на хату. У темному вікні не ворухнулася жодна тінь. Вона перехрестилася. А тоді рушила.
До Старокостянтинова було добрих двадцять верст. Удень дорога здавалася знайомою.
Вночі ж зовсім іншою. Подільські поля лежали обабіч дороги чорними й мовчазними просторами. Уже закінчилися жнива, де-не-де стояли скирти, темніли копиці сіна. Над землею висів туман. Калина йшла швидко. Спочатку навіть майже бігла. Їй здавалося, що кожна хвилина дорога. Кожна хвилина наближала її до Платона. Десь далеко, з боку залізниці, долинув глухий гуркіт. Потім ще один. Потяг їде. Калина зупинилася посеред дороги й прислухалася, у темряві знову загуркотіло. Десь там, на захід, рухалася війна. Потяги везли людей, яких вона знала, чоловіків із ближніх сіл. Коней, гармати, провіант. Усе те, що імперія кидала у величезну, ненажерливу пащу війни. А вона йшла туди ж, сама, йшла до чоловіка, якого давно обрало її серце. Калина міцніше притисла до грудей вузлик і рушила далі. Часом на дорозі траплялися підводи. Десь їхали селяни, десь військові. Калина щоразу відходила на край дороги, пропускаючи їх.
Ніхто не знав, куди йде ця молода жінка серед ночі. Ніхто не питав, в усіх була своя дума, своя біда. А вона йшла. Каміння набилося в черевики. Потім ноги почали боліти так, що кожен крок віддавався в тілі. Калина кілька разів зупинялася. Сідала просто на узбіччі. Витирала піт із чола. Пила воду з маленької пляшки, яку прихопила з дому. А потім знову вставала.
- Ще трохи, - шепотіла вона сама собі. - Ще трохи...
Вона знала, дорогу добре, багато разів  їздила на базар з батьком, з матір'ю. Їздила і пішки ходила.
Ось і Старокостянтинів. Вокзал. На світанку місто вже почало прокидатися. Калина побачила перші будинки. А за ними залізничний вокзал. Вона ледве впізнавала його в тому безладі, який панував навколо. Люди всюди. Військові. Жінки з дітьми. Селяни з вузлами. Поранені, які лежали просто на землі. Старі. Офіцери. Кондуктори. Крики. Плач. Команди. І над усім цим стояв густий паровозний дим. Залізо гуркотіло, вагони здригалися, паровози важко випускали пару. Калина стояла посеред цього людського моря й почувалася маленькою, майже невидимою. Вона притисла до грудей свій убогий вузлик.
Двадцять верст дороги залишилися позаду. Ноги були збиті до крові. Губи пересохли. Вона підійшла до холодної цегляної стіни вокзалу й повільно сповзла по ній. На кілька секунд заплющила очі. Їй хотілося тільки одного - сісти й більше нікуди не йти. Але перед внутрішнім зором знову виникли сині очі. «Серденько моє...»
Калина розплющила очі.
- Платончику... - Сказала вона це так тихо, що сама ледве почула.
Потім витягла з кишені гроші. Кілька карбованців. Це було все, що вона мала. Вона подивилася на них, потім на вокзал. Їй треба було потрапити туди. У той світ, де вона нічого не знала. Треба було знайти спосіб сісти на військовий ешелон. Збрехати, якщо доведеться. Випросити, може і навколішки.
Прикинутися ким завгодно. Аби тільки їхати туди, де тече Бистриця. Аби тільки знайти його. Калина підвелася, коліна тремтіли, але вона стояла. Навколо свистів паровоз, кричали люди, тупотіли солдатські чоботи. Світ ішов на війну. А молода жінка з маленьким вузликом йшла вслід за своїм коханням.