Правда

Калина залишила свекруху саму поратися по господарству, а сама зранку подалася до батьків.
Дорога була знайома до кожної верби, до кожної ями, до кожного повороту.
Колись вона бігала цією дорогою дівчиськом. Тепер ішла нею заміжня жінка. За спиною лишався дім чоловіка, який пішов на війну, попереду був батьківський двір, де вона колись була просто дочкою.
Мати зустріла її біля порога.
- Довго ж ти, дочко, в нас не була.
Калина винувато усміхнулася.
- Та все не було коли, мамо. Робота, жнива, худоба... Самі знаєте.
- Так воно, дитино. Так, - зітхнула мати.
Вони поговорили про господарство, про жнива, про Мусія, про те, як тепер буде без чоловічих рук. Калина пробула недовго. Надвечір рушила назад. Сонце вже схилялося до обрію, коли вона проходила повз стару хату Платонових батьків.
- Калинко!
Калина здригнулася. Біля порога стояла Платонова мати. Маленька, сухенька, у темній хустці. Здавалося, за останні роки вона стала ще меншою.
- Зайди, дитинко. На хвильку.
Калина вагалася, але все-таки зайшла.
- Добрий вечір, тітко.
- Дай Боже здоров'я.
Стара зачинила за нею двері. У хаті було тихо. Біля печі стояла лавка.
- Сідай, Калинко.
Калина сіла. Платонова мати ще кілька секунд мовчала, перебираючи пальцями край фартуха.
Потім подивилася їй просто в очі.
- Він любить тебе.
Калина аж спалахнула.
- Хто?
- Платон.
- Не любить, - швидко відповіла вона.  - Коли другу має. Та й я його не люблю. Я чоловіка маю. Солдата!
Стара сумно всміхнулася.
- Ой, не все ти знаєш, дитинко.
Калина насупилася.
- А що я маю знати?
Платонова мати повільно підійшла до печі. Там, на полиці, лежав складений аркуш паперу. Вона взяла його тремтячими руками.
- Не винен він, Калинко.
Калина подивилася на неї.
- У чому?
Стара простягнула їй лист.
- У тому, що поїхав.
Калина не ворухнулася.
- А хто ж його гнав?
- Сам себе.
Стара важко зітхнула.
- Твоя мати його перейняла тоді в селі. Просила не займати тебе. Казала, що він уже вдівець, що ти молода, що не хоче, аби ти... - стара замовкла, ковтнула сльози. - Боялася, що й ти підеш слідом за першою його жінкою.
Калина зблідла. Вона дивилася на аркуш.
- А він...
- Він повірив.
Стара поклала лист їй у руки.
- Оце він мені писав.
Калина розгорнула папір. Аркуш був пожовклий, трохи пом'ятий. Чорнило місцями розпливлося. Вона почала читати. Перші рядки ще бачила добре. Потім очі затуманилися. Платон писав про далеку чужу землю. Про гори. Про холодне повітря. Про річку Бистрицю, що шуміла неподалік і не давала йому спати. Про чужі міста. Про людей, які говорили не так, як у них удома. Калина читала, затамувавши подих.
«Бистриця...» Вона повторила це слово подумки. Бистриця. Гори. Далеко.
Вона запам'ятала. Не знала навіщо. Просто запам'ятала.
- Чому ж він поїхав? - прошепотіла вона.
Сльози вже котилися по її щоках.
- Думав, що тобі так буде краще.
Калина підняла голову.
- Краще?
- Боявся, що ти підеш за Мариною. Що й тебе погубить.
Стара сіла поруч.
- Він сказав, що краще йому забратися геть, аби ти жила. Він думав, що рятує тебе. Калина опустила очі. Руки її затремтіли. Перед нею раптом промайнули роки. Ніч. Сад. Яблуня. Його сині очі.
«Я зашлю сватів на Покрову».
А потім порожня дорога. Тиждень сліз. Весілля. Мусій. Чужа хата. Чужа постіль.
Роки, прожиті з думкою, що Платон її покинув. Вона прикрила обличчя руками.
- Дурненький... - вирвалося крізь плач.
Стара мовчала.
- Я ж думала, що він мене не любить... - прошепотіла Калина. - Думала, покинув мене. А я... я заміж пішла.
Голос її зламався.
- Я думала, що він мене зрадив...
Платонова мати поклала руку їй на плече.
- Я б не казала тобі, дитинко.
Калина підняла на неї очі.
- Чому ж?
- Бо минулого не вернеш.
Стара витерла сльозу.
- Але тепер часи такі настали. Війна. Чоловіки пішли. Невідомо, що завтра буде. Не хочу, щоб ти прожила все життя, думаючи на нього лихе.
Калина знову подивилася на лист. Вона вже майже не бачила літер. Перед очима стояв Платон. Її Платон. Живий. Десь далеко. Десь серед гір. І раптом згадала сон. Той дивний сон перед війною. Він ішов серед чоловіків у строю. Його слова
«Серденько моє... Весна прийшла...».
Калина здригнулася. Вона притиснула лист до грудей.
- То ти... - прошепотіла вона. - То ти, серце моє, попереджав мене...
І вперше за багато часу її сльози були не тільки від болю. А вже від полегшення, від туги, від надії. Він любить її, а це головне.