Війна

Настало літо 1914 року, воно видалося важким.
Червень минув у звичній селянській праці. За ним прийшов липень - спекотний, сухий, задушливий. Жнива були в самому розпалі. Люди вставали ще до сходу сонця і поверталися додому тоді, коли над полем уже займалися перші вечірні зорі. Здавалося, життя йшло своїм давнім шляхом. Та в повітрі вже кілька тижнів жило щось тривожне.
Про війну говорили пошепки. Казали, що десь далеко, за чужими кордонами, почалася велика колотнеча. Що серби воюють, що австріяки збирають військо, що німець теж не сидить склавши руки.
Але селянин звик вірити не газетам, а землі під ногами. Земля мовчала. Збіжжя колосилося. Сонце сходило щодня. Тож люди працювали. До ранку тридцять першого липня. День почався душним. Калина саме набирала воду з криниці. Сонце ще не встигло високо піднятися, але повітря вже було гаряче, важке. Десь за тином мукала корова, на сусідньому подвір'ї сварилися діти, а з поля долинав дзенькіт коси. І раптом над селом ударив дзвін. Раз, другий, третій. Калина завмерла. Це був не той дзвін, яким скликали людей до церкви. Не святковий. Не недільний.
Це був набат! Він бив часто, уривчасто, захлинаючись, ніби сама стара дерев'яна дзвіниця здригалася від страху. Калина випустила мотузку з рук. Відро глухо вдарилося об цямриння.
- Що таке?.. - вголос сказала вона.
На вулиці вже бігли люди. А тоді почулося тупотіння кінських копит.
Вершник вискочив із-за повороту так стрімко, що кінь ледве не послизнувся на курній дорозі. На ньому верхи їхав волосний урядник. Обличчя червоне, сорочка мокра від поту, в руці згорток паперів. Він навіть не спинив коня.
- Мобілізація! - закричав він. - Мобілізація! Війна! З германцем та австріяком!
На мить запала тиша. Наче село перестало дихати. А потім заговорили всі.
- Кого беруть?
-Чоловіків?
- А запасних?
- А мого ж Миколу?
- А мій Андрій якраз у запасі...
- Та тихо ви! Дайте послухати!
Калина стояла серед натовпу і дивилася на людей, які ще вчора сміялися, жартували, торгувалися на базарі, сварилися через межу. Тепер вони дивилися одне на одного іншими очима. Наче кожен раптом став чужим. За короткий час площа перед волосною управою заповнилася людьми. На стіні висіли свіжі оголошення. Червоні блискучі. Калина не читала, що там написано. Вона бачила лише великі чорні літери й обличчя чоловіків, які один по одному підходили ближче. Шукали свої роки. Свої прізвища. Свою долю.
Староста зачитував наказ уголос, але голос його раз у раз зривався.
— Громадяни... згідно з найвищим повелінням...
Далі Калина вже не слухала.
Поруч якась жінка раптом схлипнула.
- Забирають...
- Кого?
- Усіх...
І тоді почалося.
Село наче за одну годину постаріло на десятки років.
Чоловіки поверталися додому збиратися. Хтось біг до кузні. Хтось лагодив воза. Хтось шукав стару торбину.
На подвір'ях жінки метушилися біля печей, сушили сухарі, складали в торби сало, хліб, цибулю.
Кожна намагалася знайти якусь роботу для своїх рук, аби тільки не думати. Бо думати було страшно.
Мусій мовчки збирався.
Калина дивилася на нього й не впізнавала. Ще вчора він був просто її чоловіком веселим, рудовусим, трохи незграбним у своїй любові до неї.
А тепер перед нею стояв солдат, якого забирала чужа війна.
Він складав речі в торбу.
- Хліб поклади, - сказав він.
- Уже.
- Сало?
- Уже поклала.
- Воду...
- Буде.
Вони обоє говорили про дрібниці. Тільки про одне не говорили. Про те, що він може не повернутися. Ввечері Мусій сидів за столом. Пив. Не говорив. Калина стояла біля печі й дивилася на нього. Він випив ще.
Потім раптом опустив голову на руки. Плечі здригнулися. Калина завмерла. Мусій плакав. Тихо, по-чоловічому, намагаючись приховати сльози навіть від власної жінки. Вона нічого не сказала. Тільки поставила перед ним кухоль води. Ніч була безсонною. По всьому селу горіли вогні. Десь плакала дитина. Десь жінка голосила.
Десь чоловіки сиділи за столом і пили, намагаючись сміхом та горілкою заглушити те, чого не хотілося визнавати. А на світанку село вже не нагадувало самого себе. Дорога була повна людей. Возів один за одним. Чоловіки сиділи на них із торбами на колінах. Хтось мовчав. Хтось дивився в землю. Хтось ще намагався жартувати. Жінки плакали. Матері хапали синів за руки. Діти не розуміли, чому татусі кудись їдуть.
На околиці колона зупинилася біля великого придорожнього хреста.
Священник підійшов із кропилом.
Чоловіки один за одним злазили з возів. Хтось хрестився. Хтось цілував землю. Хтось набирав у жменю чорнозем і загортав його в маленьку хустинку, ніби хотів узяти з собою хоча б жменьку дому. Калина стояла поруч зі свекрухою.
Стара жінка трималася за її руку так міцно, що пальці побіліли. Мусій підійшов. Він подивився на Калину.
На мить вони просто мовчали. Потім він обійняв її.
- Ти ж мене чекатимеш?
Калина підняла очі.
- Чекатиму.
- Обіцяєш?
Вона кивнула.
Мусій поцілував її.
Потім підійшов до матері, схилив голову і поцілував її в руку.
- Ну, мамо...благословіть.
Стара жінка не відповіла. Тільки притиснула його голову до себе й заридала. Мусій відступив. Сів на воза. Колона рушила. Спершу повільно. Потім швидше. Колеса зарипіли, кінські копита застукотіли по сухій дорозі. І раптом здійнялася курява. Густа, жовта, важка. Вона закрила вози, людей, коней. Закрила Мусія. Калина стояла нерухомо й дивилася, поки останній силует не розчинився в пилюці.
Тільки тоді вона зрозуміла, що тримає свекрушину руку.
А навколо плач. Бабин плач.Стогін. Крики. Ридання. Сотні голосів, що проводжали чоловіків. Калина дивилася на дорогу.
На ту саму дорогу, якою ще вчора люди їздили на базар, поверталися з поля, везли сіно, дітей, зерно.
Тепер вона вела чоловіків геть.
І Калина ще не знала, що ця дорога забере не тільки Мусія. Вона забере весь світ, у якому вона виросла.
І коли той світ повернеться він уже ніколи не буде таким, як раніше.